Цитата: "А марганец при горении выделяет кислород". Афтырь, ты в каком подземном переходе аттестат покупал? В школе преподают предмет под названием - химия. Иди учи двоечник.
Стоит внимания. Есть новизна и сюжет. Есть и ляпы. Ну например трудно потерять арбалет, еще трудней не пойти его поискать, тем более, что он весьма дорогой и удобный. Я слабо представляю, что четверо охотников уходят на охоту без дистанционного оружия и лишь по надобности его берут, тем более, что есть повозка и лошади. Слабо представляю, что охотники за своей жертвой и подранками бегаю с мечами. Имея 4 арбалета и видя волколака автор
подробнее ...
рассказывает нам как его они рассматривают и как он готовится к нападению, дожидаясь атаки. Лишь ГГ успевает нажать на спуск в догон и забыв о перезарядке несётся безоружный за целью, видимо высказать своё устное фи за грубое подталкивание. Ну и как всегда охотники на монстров не имеют элементарной защиты от таких нападений - рогатины и предпочитают служить "кеглями" и летать не имея крыльев. Стандарт вооружения для таких писателей - меч, взяв авторит - ведьмака А. Сапковского. Только у него ведьмаки были уже биомутантами и обучались с детства, имели невероятную реакцию, гибкость, скорость и кучу химии от отравлений и заживление ран от ближнего контакта с чудовищами. Наши простые предки справлялись копьями,луками, собаками, ядом и ловушками. Диванные писатели пишут глупые книги и ссылаясь друг на друга. Да нормальные охотники в лес без хороших как минимум двух обученных собак держать зверя на одном месте на хищника не пойдут, иначе сами станут дичью. Я действительно умных произведений, где хоть чему то можно научиться из реального опыта давно не читал. На фоне прочих авторов оценку ставлю - хорошо и рекомендую представлять в уме более реальные ситуации и не резать монстров ножичком, а сразу колоть зубочисткой.
Очень! очень приличная "боярка"! Прочёл все семь книг "запоем". Не уступает качеством сюжета ни Демченко Антону, ни Плотников Сергею, ни Ильину Владимиру. Lena Stol - респект за "открытие" талантливого автора!!!
Написано на уровне детсада. Великий перерожденец и врун. По мановению руки сотня людей поднимается в воздух, а может и тысячи. В кучу собран казачий уклад вольных и реестровых казаков, княжества и рабы. 16 летний князь командует атаманами казачьего войска. Отпускает за откуп врагов, убивших его родителей. ГГ у меня вызывает чувство гадливости. Автор с ГГ развлекает нас текстами казачьих песен. Одновременно обвиняя казаков
подробнее ...
обворовывание своего князя. Читать о всемогущем колдуне и его глупых выходках и рассуждениях просто не интересно.
напевно, каменя на камені, останні колоди із стін давно перетворилися на порох, а скелястий хребет стояв незмінний, наче чекав на цю зустріч — може, саме неясна, підсвідома згадка й привела мене вночі саме на це місце?
Потрясіння зустрічі враз розкрило всю мою слабість, яку я так розпачливо ховав — спочатку під удаваним спокоєм, а потім, коли дерся на гору, — під такою ж удаваною завзятістю.
Я наосліп простягнув руку вниз і тремтячими пальцями підніс до рота грудку снігу.
Сніг танув, не вгамовуючи спраги, однак холод його немовби витверезив мене. Я сидів отак і їв сніг, ще й досі не зовсім упевнений в слушності свого здогаду і чекаючи підтвердження. Ще задовго до того, як зійшло сонце, з високості від поволі згасаючих зірок плавно спустився якийсь птах, склав крила і, посидівши на уламку скелі, почав наближатися до мене. Я завмер, щоб не наполохати його. Він обійшов мене, повільно віддаляючись, а коли я подумав, що він мене не помітив, повернувся з іншого боку, оминаючи валун, на якому я сидів, і ми отак якийсь час дивились один на одного, аж поки я неголосно озвався до нього:
— Звідки ти тут узявся?
Він не поворухнувся.
Побачивши, що він мене не боїться, я знову почав їсти сніг.
Він схиляв голівку то в один, то в другий бік, придивлявся до мене чорними намистинками очей, а потім, немов досхочу надивившись, несподівано розпростав крила й полетів геть. А я, спершись на шорстку поверхню валуна, зіщулившись, із задубілими від снігу руками, очікував світанку; вся ніч знову пропливала переді мною в безладних, уривчастих епізодах: Турбер, його слова, мовчання — моє й Олафове, імла — чорна й руда, гарячі потоки повітря, пульс мільйонного міста, висячі майдани та алеї, чашоподібні будинки з полум’яними крилами, різнобарвні поверхи вулиць, розмова з птахом, я жадібно їв сніг на перевалі, — усі ці картини були водночас і реальними, і нереальними. Так інколи трапляється уві сні: вони були згадкою і разом з тим забуттям усього, чого я не наважувався ворушити, бо весь цей час намагався знайти в собі згоду на те, з чим не міг погодитися.
Але то було раніше і скидалося на сон.
А зараз, тверезий і насторожений, у повітрі, аж срібному від сірості, я, очікуючи дня, спостерігав, як повільно виринають з імли суворі урвища, ущелини, осипи; вони випливали з ночі, як мовчазне підтвердження реальності мого повернення, і вперше за весь цей час — вже не чужий на Землі, вже підвладний їй та її законам, без бунту, без жалю — міг я думати про тих, хто летітиме по золоте руно зірок…
Сніги на вершині хребта спалахнули золотом та білизною, він височів над долиною, повитою ліловою сутінню, могутній і вічний, а я, не закриваючи очей, повних сліз, у яких відбивалося його сяйво, повільно підвівся й пішов униз, на південь, де був мій дім.
Последние комментарии
18 часов 9 минут назад
18 часов 12 минут назад
19 часов 9 минут назад
19 часов 32 минут назад
1 день 13 часов назад
1 день 13 часов назад