Бронзовий чорт [Ростислав Федосійович Самбук] (fb2) читать постранично, страница - 2

минуло й десяти хвилин, приносить склянку спирту. Овсієнко аж рота роззявив. «Ну й ну, – каже, – а я своєму Петькові, як святому, вірив. Ціни нема вашому Іванові…» Випили вони й закусили, настрій, звичайно, поліпшився. Закурили, Попов покликав ад'ютанта. Певно, до кінця не насолодився перемогою, попишатися захотілося. «А признайся-но, Іване, – питає, – де дістав спирт?» Той лише головою крутить, великий секрет, мовляв. «Ну, – гримнув генерал, – розповідай, коли питають».. Тому нікуди дітися: «Слухаю, товаришу генерал. Тут колись школа була, до німців, значить, коли вони в ній комендатуру обладнали, а потім штаб. Ну, всяке там навчальне приладдя в підвалах звалене. Я, знаєте, все обдивився, оце бачу, а там експонати. Ну, всякі гади заспиртовані…» – «І тим спиртом ти нас?..» – розлютився Попов. «Так спирт же, товаришу генерал, убиває все…» Попов зиркнув на Овсіенка, а той лиш регоче. «За такого ад'ютанта двох Петьків хочеш? – питає. – Міняюсь не вагаючись».

Рубцов дістав із склянки цитринове кружальце, зі смаком посмоктав.

– Натяк зрозумів… – посміхнувся.

– А вам апетиту не бракує, – зауважив Воловик, Чай смакував йому, але все ж трохи не допив і відсунув склянку. – То я зв'яжуся з Карим, – запропонував.

– Негайно, – погодився генерал, – Розшукові групи роззосередити в районі Ковель – - Сарни. Щоб муху не пропустили. Тримати зв'язок з місцевим активом. Доповідати про кожну підозрілу людину. Та й що вам казати, Іване Пилиповичу, самі все знаєте не гірше за мене.

Воловик навіть не кивнув. Справді, йому відомо все, що належить знати людині його становища, проте вислухати начальство ніколи не завадить. Йому вже сорок чотири роки, з них понад двадцять в ЧК, дослужився до полковника, до всього доходив своїм розумом, іноді елементарні речі давалися важко – що вдієш, освіти не мав, чотири класи ЦПШ, як жартівливо називали церковнопарафіяльну школу, потім академія громадянської війни, робота в повітовій, далі в губернській ЧК, систематично вчитися не мав часу, посилали, правда, кілька разів на різні курси вдосоналення, чини й посади давалися важко, але твердо знав: головне – робити все, що можеш, і робити чесно, не шкодуючи себе. Життя вже давно повернуло за другу половину, й Воловик вважав, що прожив його недаремно. Тому й не заздрив Рубцову: що з того, коли той у тридцять два – генерал, закінчив академію, знає дві іноземні мови. Розум гострий, та й сам Рубцов якийсь гострий, скалкуватий, немов рубаний сокирою, обличчя загострене, вилицювате, чоло квадратне, дві зморшки пролягли від кінчика носа до губів, підкреслюючи гостроту обличчя та його рішучість.

Глибокі зморшки в тридцять два роки також про щось свідчили, Воловик розумів це й ставився до генерала з повагою, поштиво, як і належить дисциплінованому підлеглому. Але іноді, дуже рідко, полковник дозволяв собі трохи під'юджувати Рубцова. Між іншим, генерал одразу помітив це, проте, як людина розумна й делікатна, не осаджував Воловика, це внесло б у їхні стосунки напруженість, що, безперечно, завадило б і роботі, а цього генерал категорично не бажав: цінував досвід, розум і стриманість полковника, особливо стриманість, якої іноді бракувало йому самому. Інші називали цю рису характеру Воловика педантизмом, та Рубцов ніколи не поділяв цього погляду, ставився до полковника як до старшого брата, це не позбавляло його права віддавати накази, а іноді навіть і вичитувати Воловикові за якісь упущення, проте завжди знаходив потрібний тон, і його зауваження ніколи не звучали образливо, отже, не могли зачепити самолюбство полковника.

– Я передам Сивому, – запропонував Воловик, – нехай відкладе все й зосередить увагу саме на цій операції.

– . Так, – погодився Рубцов, – це його першочергове завдання. Хоча, – наморщив чоло, – раптом німці закинуть групу вже післязавтра, а поки спрацює наш канал зв'язку…

– Все одно, – заперечив Воловик, – може трапитись і так, що нам не вдасться знешкодити шпигунів і вони повернуться назад. Коли це будуть диверсанти, самі дізнаємось, для чого їх посилали, але, здається мені, пахне іншим. Звичайних диверсантів німці закидають до нас не так уже й рідко. Як правило, вони потрапляють до наших рук, але засекретити так, щоб навіть Сивий не міг нічого дізнатися, – значить, справи надто серйозні…

– Перед Сивим німці не криються, – кивнув Рубцов. – Сивий став у них своїм.

Навіть у розмовах віч-на-віч Рубцов з Воловиком давно вже відвикли називати Сивого його справжнім прізвищем – таким законспірованим і цінним розвідником був той. Звичайний піхотний лейтенант, який чимось сподобався Рубцову два роки тому. Саме тоді в генерала й народилась ідея послати Сивого, в тил ворога із завданням потрапити в кут зору абверу й за найменшої можливості стати гітлерівським агентом. Так, зрештою, і сталося.

– Отже, вирішили!.. – мовив Рубцов рішуче. – Зв'язуйтеся з Карим, може, йому потрібна допомога… Підкинемо когось з фронтового резерву.

Воловик засміявся.

– А ви щедрий, Василю Семеновичу. Ну скажіть, хто й