Цитата: "А марганец при горении выделяет кислород". Афтырь, ты в каком подземном переходе аттестат покупал? В школе преподают предмет под названием - химия. Иди учи двоечник.
Стоит внимания. Есть новизна и сюжет. Есть и ляпы. Ну например трудно потерять арбалет, еще трудней не пойти его поискать, тем более, что он весьма дорогой и удобный. Я слабо представляю, что четверо охотников уходят на охоту без дистанционного оружия и лишь по надобности его берут, тем более, что есть повозка и лошади. Слабо представляю, что охотники за своей жертвой и подранками бегаю с мечами. Имея 4 арбалета и видя волколака автор
подробнее ...
рассказывает нам как его они рассматривают и как он готовится к нападению, дожидаясь атаки. Лишь ГГ успевает нажать на спуск в догон и забыв о перезарядке несётся безоружный за целью, видимо высказать своё устное фи за грубое подталкивание. Ну и как всегда охотники на монстров не имеют элементарной защиты от таких нападений - рогатины и предпочитают служить "кеглями" и летать не имея крыльев. Стандарт вооружения для таких писателей - меч, взяв авторит - ведьмака А. Сапковского. Только у него ведьмаки были уже биомутантами и обучались с детства, имели невероятную реакцию, гибкость, скорость и кучу химии от отравлений и заживление ран от ближнего контакта с чудовищами. Наши простые предки справлялись копьями,луками, собаками, ядом и ловушками. Диванные писатели пишут глупые книги и ссылаясь друг на друга. Да нормальные охотники в лес без хороших как минимум двух обученных собак держать зверя на одном месте на хищника не пойдут, иначе сами станут дичью. Я действительно умных произведений, где хоть чему то можно научиться из реального опыта давно не читал. На фоне прочих авторов оценку ставлю - хорошо и рекомендую представлять в уме более реальные ситуации и не резать монстров ножичком, а сразу колоть зубочисткой.
Очень! очень приличная "боярка"! Прочёл все семь книг "запоем". Не уступает качеством сюжета ни Демченко Антону, ни Плотников Сергею, ни Ильину Владимиру. Lena Stol - респект за "открытие" талантливого автора!!!
Написано на уровне детсада. Великий перерожденец и врун. По мановению руки сотня людей поднимается в воздух, а может и тысячи. В кучу собран казачий уклад вольных и реестровых казаков, княжества и рабы. 16 летний князь командует атаманами казачьего войска. Отпускает за откуп врагов, убивших его родителей. ГГ у меня вызывает чувство гадливости. Автор с ГГ развлекает нас текстами казачьих песен. Одновременно обвиняя казаков
подробнее ...
обворовывание своего князя. Читать о всемогущем колдуне и его глупых выходках и рассуждениях просто не интересно.
ушкоджують нам виноградники ж наші — у цвіті» («Пісня пісень», 2, 15), — трактуючи це так: виноградники — назва алегорична, йдеться, мовляв, про молодих людей («у цвіті»), яких кусають хворі лисенята, заражаючи сказом. Один дослідник (Є. П. Жадан, 1980) почав доводити, що у «Слові о полку Ігоревім» теж є натяк на сказ серед лисиць: «Ігор на Дон воїв веде! Уже-бо біди його птахи ждуть по дуб'ю, вовки страх наганяють по яругах, орли клекотом на кості звірів зовуть, л и с и ц і б р е ш у т ь на черленії щити». Чого б це нічним звірам вискакувати вдень і гавкати на військову колону? — питав той дослідник. І відповідав: то були, мабуть, хворі лисиці. Інший шукач істини звернувся до середньовічного «Бестіарію» — твору XI–XII ст., в якому лисиця виступає в подвійній ролі: хитрого звіра-хижака і одночасно як втілення диявола, що спокушає людину. Слово «лисиця» (vulpes) тлумачиться як похідне від «volubilis pedibus», тобто ходити колами, заплутувати сліди. Стародавні сказання розповідають, як лисиця качається по червоній землі і, вдаючи, що вкрита кров'ю (через те на всіх середньовічних мініатюрах лисицю змальовано яскравою червоною фарбою), лежить нерухомо горічерева. Коли птахи, думаючи, що вона мертва, підлітають до неї впритул, вона раптово хапає здобич. Отак і диявол здається мертвим тому, повчав «Бестіарій», хто живе плотськими пристрастями, хто забуває про своє духовне єство, потрапляючи у владу пороку, стаючи жертвою підступного диявола. Можливо, робив свій умоглядний висновок сучасний дослідник, середньовічні автори вже знали про ту небезпеку, що її несе з собою хвора на сказ лисиця?Проте, хоч би якими блискучими і дотепними були ці екскурси в історію та міфологію, самі по собі вони нічого ще з'ясовували, нічого не додавали до того, що вже було відомо. Факт залишався фактом: масове ураження лисиць сказом — процес новий, не бачений досі, в минулому нічого подібного не було.З того погляду цікавим виявилося знайдене в архівах повідомлення якогось німецького ветеринара (Паллашка, 1941) про те, що наприкінці 1939 року, коли всі браві німецькі єгері, скинувши свої зелені капелюхи з перами, вдягли форму вермахту і пішли на війну, ідеально налагоджене мисливське господарство почало занепадати. У Східній Пруссії, десь у районі Данціга (теперішній польський Гданськ), виникло перше в Європі вогнище сказу поміж лисиць. Нібито саме там, як твердив А. К. Мідатов (1966), у країні тисячі озер, меланхолійних пагорбів і прибалтійських лісів, які восени жовтогарячими барвами оточують сталево-голубі свічада води, спалахнула та смертельна інфекція, яка нестримно (йшла війна, і людям було не до лисиць) почала посуватися концентричними колами увсебіч, наче лісова пожежа, зі швидкістю 40 кілометрів на рік, захоплюючи нові й нові землі, вишукуючи серед лисиць і людей нові жертви. Отак, за свідченням ряду німецьких, французьких і датських авторів (Пітцшке, 1959; Тома, Андрал, 1970; Мюллер, 1974), епізоотія сказу в 1950 році форсувала Ельбу, у 1960 році вийшла на береги Рейну, в 1968 році перетнула кордони Франції і в середині сімдесятих років наблизилася до Парижа. На станціях паризького метро з'явилися плакати-перестороги: «Небезпечно! Сказ у Франції! Бійтеся укусів лисиці! Негайно робіть щеплення!» На плакатах було зображено симпатичну дівчинку Маріанну у фрігійському ковпаку — символ Франції,— яка злякано стоїть у лісі перед вишкіреною лисицею.Ніхто, напевне, не дізнається нині, як насправді почалася ця пошесть. Єдине, в чому не сумніваються екологи, які вивчали цю проблему: популяція лисиць вийшла з-під контролю людини під час війни. На полях битв лежав незібраний хліб, мільйони сірих полівок жирували на дармових харчах, і з цього негайно скористалися руді хижаки, які почали розмножуватися з подвоєною, потроєною силою, поїдаючи гризунів. Та хіба тільки гризунів? У ровах, окопах, воронках, лісових завалах, серед битої цегли зруйнованих будівель, у згорілих танках, що зяяли чорно отворами люків, у потрощеному дюралюмінії літаків, які впали на землю, — всюди, де були людські тіла, з'явилися лисиці: дивне світло засвічувалося у глибинах їхніх похмурих, нічних очей, вони облизувалися й коротко, спазматично гавкали перед тим, як вгризтися в обличчя вбитої людини. Їх не відлякувало ні холодне заціпеніння мертвих, ні відразливі запахи уніформи, зброї, горілого заліза… Відтоді серед лисиць народилася легенда про війну як про щось прекрасне, як про щасливі роки достатку й процвітання — і спогад цей тепер передається з покоління у покоління.Якщо до війни мисливські журнали Європи били на сполох, щоб захистити вимираюче плем'я лисиць від остаточного винищення, то тепер, у післявоєнні роки, ніхто вже не знав, що робити із знахабнілим звіром: мода на руді лисячі хутра, що так вогненно прикрашали вбрання довоєнних жінок і шкіряні плащі німецьких офіцерів, минула, мисливці не цікавились лисицею, полювання з фокстер'єрами також вийшло з моди — не було кому заповзати в глибокі лисячі нори. До
Последние комментарии
17 часов 1 минута назад
17 часов 3 минут назад
18 часов 1 минута назад
18 часов 23 минут назад
1 день 12 часов назад
1 день 12 часов назад