Часть четвертую я слушал необычайно долго (по сравнению с предыдущей) и вроде бы уже точно определился в части необходимости «взять перерыв», однако... все же с успехом дослушал ее до конца. И не то что бы «все надоело вконец», просто слегка назрела необходимость «смены жанра», да а тов.Родин все по прежнему курсант и... вроде (несмотря ни на что) ничего (в плане локации происходящего) совсем не меняется...
Как и в частях предыдущих —
подробнее ...
разрыв (конец части третьей и начало части четверной) был посвящен очередному ЧП и (разумеется, кто бы мог подумать)) очередному конфликту с новым начальственным мразматиком в погонах)). Далее еще один (почти уже стандартный) конфликт на пустом месте (с кучей гопников) и дикая куча проблем (по прошествии))
Удивила разве что встреча с «перевоспитавшейся мразью» (в роли сантехника) и вся комичность ситуации «а ля любовник в ванной»)) В остальном же вроде все как всегда, но... ближе к середине все же наступили «долгожданные госы» и выпуск из летного училища... Далее долгие взаимные уговоры (нашего героя) выбрать «место потеплее», но он (разумеется) воспрининял все буквально и решил «сунуться в самое пекло».
Данный выбор хоть и бы сделан «до трагедии» (не буду спойлерить), но (ради справедливости стоит сказать, что) приходится весьма к месту... Новая «локация», новые знакомые (включая начальство) и куча работы (вольно, невольно помогающяя «забыть утрату»). Ну «и на закуску» очередная (почти идиотская) ситуация в которой сам же ГГ (хоть и косвенно, но) виноват (и опять нажравшись с трудом пытается вспомнить происходящее). А неспособность все внятно (и резко) проъяснить сразу — мгновенно помогает получить (на новом месте службы) репутацию «мразоты» и лишь некий намек (на новый роман) несколько скрашивает суровые будни «новоиспеченного лейтенанта».
В конце данной части (как ни странно) никакого происшествия все же нет... поскольку автор (на этот раз) все же решил поделиться некой «весьма радостной» (но весьма ожидаемой) вестью (о передислокации полка, в самое «пекло мира»)).
Часть третья продолжает «уже полюбившийся сериал» в прежней локации «казармы и учебка». Вдумчивого читателя ожидают новые будни «замыленных курсантов», новые интриги сослуживцев и начальства и... новые загадки «прошлого за семью печатями» …
Нет, конечно и во всех предыдущих частях ГГ частенько (и весьма нудно) вспоминал («к месту и без») некую тайну связанную с родственниками своего реципиента». Все это (на мой субъективный взгляд)
подробнее ...
несколько мешало общему ходу повествования, но поскольку (все же) носило весьма эпизодический характер — я собственно даже на заморачивался по данному поводу....
Однако автор (на сей раз) все же не стал «тянуть кота за подробности» и разрешил все эти «невнятные подозрения и домыслы» в некой (пусть и весьма неожиданной) почти шпионской интриге)) Кстати — данный эпизод очень напомнил цикл Сигалаева «Фатальное колесо»... но к чести автора (он все же) продолжил основную тему и не ушел «в никуда».
Далее — «небрежно раздавленная бабочка Бредберри» и рухнувший рейс. Все остальное уже весьма стандартно (хоть и весьма интересно): новые залеты, интриги и особенности взаимоотношения полов «в условиях отсутствия увольнений» и... встреча «новых» и «бывших» подруг ГГ (по принципу «то ничего и пусто, то все не вовремя и густо»)) Плюсом идет «встреча с современником героя» (что понятно сразу, хоть это и подается как-то, как весьма незначительный факт) и свадьма в стиле «колхоз-интертеймент представляет» и «...ах, эта свадьба пела и плясала-а-а-а...» (в стиле тов.П.Барчука см.«Колхоз»)).
Концовка (как в прочем и начало книги) «очередное ЧП» (в небе или не земле). И ведь знаю что что-то обязательно будет... И вроде уже появилось желание «пойти немного отдохнуть» после части третьей... Ан нет!)) Автор самым циничным образом «все же заставил» поставить следующую часть (я то все слушаю в формате аудио) на прослушку. Так что слушаем дальше (благо пока есть «что поесть»))
Можно сказать, прочёл всего Мусанифа.
Можно сказать - понравилось.
Вот конкретно про бегемотов, и там всякая другая юморня и понравилась, и не понравилась. Пишет чел просто замечательно.
Явно не Белянин, который, как по мне, писать вообще не умеет.
Рекомендую к прочтению всё.. Чел создал свою собственную Вселенную, и довольно неплохо в ней ориентируется.
Общая оценка... Всё таки - пять.
інформаційної доби. З одного боку, світ літератури - не світ акторів чи поп-зірок із їхньою епатажною відвертістю. Нібито не той жанр. Одначе поведінка отого найпопулярнішого в масах прошарку мистецької еліти прямо чи опосередковано впливає на всіх. Плюс численні телешоу, де нічим не знамениті люди відверто відповідають на найризикованіші запитання телеведучих, розповідаючи про те, про що загалом мовчать. Така культурна настанова мимоволі формує і літературу. Наскільки есеїстична відвертість - або відвертий есей - належатиме до справжньої літератури, певне, залежить від смаку того, хто вирішив відкриватися в письмовій формі перед тими, хто полюбляє почитати. І першопричиною має бути справжній драматизм, справжній великий конфлікт із тими, хто поряд, або з тими, хто далеко, з усталеними нормами або з собою. У літературі, на відміну від бульварної журналістики, не може превалювати свідоме чи несвідоме бажання шокувати маси і привертати до себе увагу. І третя причина, чому саме есеї. У тексті взято сповідальний регістр, особливо чутливий до фальшу. І фальшу нібито нема. Так усе й було. Ширше чи вужче, залежно від ситуації, коло читачів впізнає відомі події, з ймовірністю вгадує імена. І вірить тим подіям, про які не відали, лише здогадувались. Он як воно, виявляється, було насправді! Нібито й не тримали свічки, а про все довідалися. У рамках відвертих есеїв дуже легко маніпулювати подіями, переставляти акценти, опускати важливе для цього контексту як несуттєве. Себто, власне, брехати. Створюючи і для сучасників, і для нащадків, якщо таки буде діло до нас, дещо спотворений, але нібито неспростовний власний імідж. У рамках сповіді найнадійніше моделюється невідповідність істині. Можливо, це - чи не головна причина, чому саме есеї.
Принаймні чоловіки. І тепер пішла мода на відвертість, яка іноді набуває відверто шизофренічних рис. Зухвала публічність приватного стала однією з ознак культури інформаційної доби. З одного боку, світ літератури - не світ акторів чи поп-зірок із їхньою епатажною відвертістю. Нібито не той жанр. Одначе поведінка отого найпопулярнішого в масах прошарку мистецької еліти прямо чи опосередковано впливає на всіх. Плюс численні телешоу, де нічим не знаме ниті люди відверто відповідають на найризикованіші запитання телеведучих, розповідаючи про те, про що загалом мовчать. Така культурна настанова мимоволі формує і літературу. Наскільки есеїстична відвертість - або відвертий есей - належатиме до справжньої літератури, певне, залежить від смаку того, хто вирішив відкриватися в письмовій формі перед тими, хто полюбляє почитати. І першопричиною має бути справжній драматизм, справжній великий конфлікт із тими, хто поряд, або з тими, хто далеко, з усталеними нормами або з собою. У літературі, на відміну від бульварної журналістики, не може превалювати свідоме чи несвідоме бажання шокувати маси і привертати до себе увагу. І третя причина, чому саме есеї. У тексті взято сповідальний регістр, особливо чутливий до фальшу. І фальшу ні бито нема. Так усе й було. Ширше чи вужче, залежно від ситуації, коло читачів впізнає відомі події, з ймовір ністю вгадує імена. І вірить тим подіям, про які не відали, лише здогадувались. Он як воно, виявляється, було насправді! Нібито й не тримали свічки, а про все довідалися. У рамках відвертих есеїв дуже легко маніпулювати подіями, переставляти акценти, опускати важливе для цього контексту як несуттєве. Себто, власне, брехати. Створюючи і для сучасників, і для нащадків, якщо таки буде діло до нас, дещо спотворений, але нібито неспростовний власний імідж. У рамках сповіді найнадійніше моделюється невідповідність істині. Можливо, це - чи не головна причина, чому саме есеї.
Последние комментарии
19 часов 14 минут назад
19 часов 17 минут назад
1 день 1 час назад
1 день 5 часов назад
1 день 5 часов назад
2 дней 2 часов назад