Часть четвертую я слушал необычайно долго (по сравнению с предыдущей) и вроде бы уже точно определился в части необходимости «взять перерыв», однако... все же с успехом дослушал ее до конца. И не то что бы «все надоело вконец», просто слегка назрела необходимость «смены жанра», да а тов.Родин все по прежнему курсант и... вроде (несмотря ни на что) ничего (в плане локации происходящего) совсем не меняется...
Как и в частях предыдущих —
подробнее ...
разрыв (конец части третьей и начало части четверной) был посвящен очередному ЧП и (разумеется, кто бы мог подумать)) очередному конфликту с новым начальственным мразматиком в погонах)). Далее еще один (почти уже стандартный) конфликт на пустом месте (с кучей гопников) и дикая куча проблем (по прошествии))
Удивила разве что встреча с «перевоспитавшейся мразью» (в роли сантехника) и вся комичность ситуации «а ля любовник в ванной»)) В остальном же вроде все как всегда, но... ближе к середине все же наступили «долгожданные госы» и выпуск из летного училища... Далее долгие взаимные уговоры (нашего героя) выбрать «место потеплее», но он (разумеется) воспрининял все буквально и решил «сунуться в самое пекло».
Данный выбор хоть и бы сделан «до трагедии» (не буду спойлерить), но (ради справедливости стоит сказать, что) приходится весьма к месту... Новая «локация», новые знакомые (включая начальство) и куча работы (вольно, невольно помогающяя «забыть утрату»). Ну «и на закуску» очередная (почти идиотская) ситуация в которой сам же ГГ (хоть и косвенно, но) виноват (и опять нажравшись с трудом пытается вспомнить происходящее). А неспособность все внятно (и резко) проъяснить сразу — мгновенно помогает получить (на новом месте службы) репутацию «мразоты» и лишь некий намек (на новый роман) несколько скрашивает суровые будни «новоиспеченного лейтенанта».
В конце данной части (как ни странно) никакого происшествия все же нет... поскольку автор (на этот раз) все же решил поделиться некой «весьма радостной» (но весьма ожидаемой) вестью (о передислокации полка, в самое «пекло мира»)).
Часть третья продолжает «уже полюбившийся сериал» в прежней локации «казармы и учебка». Вдумчивого читателя ожидают новые будни «замыленных курсантов», новые интриги сослуживцев и начальства и... новые загадки «прошлого за семью печатями» …
Нет, конечно и во всех предыдущих частях ГГ частенько (и весьма нудно) вспоминал («к месту и без») некую тайну связанную с родственниками своего реципиента». Все это (на мой субъективный взгляд)
подробнее ...
несколько мешало общему ходу повествования, но поскольку (все же) носило весьма эпизодический характер — я собственно даже на заморачивался по данному поводу....
Однако автор (на сей раз) все же не стал «тянуть кота за подробности» и разрешил все эти «невнятные подозрения и домыслы» в некой (пусть и весьма неожиданной) почти шпионской интриге)) Кстати — данный эпизод очень напомнил цикл Сигалаева «Фатальное колесо»... но к чести автора (он все же) продолжил основную тему и не ушел «в никуда».
Далее — «небрежно раздавленная бабочка Бредберри» и рухнувший рейс. Все остальное уже весьма стандартно (хоть и весьма интересно): новые залеты, интриги и особенности взаимоотношения полов «в условиях отсутствия увольнений» и... встреча «новых» и «бывших» подруг ГГ (по принципу «то ничего и пусто, то все не вовремя и густо»)) Плюсом идет «встреча с современником героя» (что понятно сразу, хоть это и подается как-то, как весьма незначительный факт) и свадьма в стиле «колхоз-интертеймент представляет» и «...ах, эта свадьба пела и плясала-а-а-а...» (в стиле тов.П.Барчука см.«Колхоз»)).
Концовка (как в прочем и начало книги) «очередное ЧП» (в небе или не земле). И ведь знаю что что-то обязательно будет... И вроде уже появилось желание «пойти немного отдохнуть» после части третьей... Ан нет!)) Автор самым циничным образом «все же заставил» поставить следующую часть (я то все слушаю в формате аудио) на прослушку. Так что слушаем дальше (благо пока есть «что поесть»))
Можно сказать, прочёл всего Мусанифа.
Можно сказать - понравилось.
Вот конкретно про бегемотов, и там всякая другая юморня и понравилась, и не понравилась. Пишет чел просто замечательно.
Явно не Белянин, который, как по мне, писать вообще не умеет.
Рекомендую к прочтению всё.. Чел создал свою собственную Вселенную, и довольно неплохо в ней ориентируется.
Общая оценка... Всё таки - пять.
Бачите, істерика сталася-з бабою.
— Фу, чорт! — нарікав одноокий полковник, — геть поцарапала руку.
Товстопузий генерал обтирав обрусом лице.
— Посуду стягнеш зі стола, — гукнув на нього Меншиков. — Що робиш?
— Плюнула мені в лице.
— Добре тобі. Не треба було перетягати струни. Луснула.
Хтось хотів іти.
— Куди?
— Щоб не втікла.
— Лишіть. Як хоче, хай іде. Досить назнущалися над людиною.
— Людина? — сволоч жіночая.
— Хто з ким пристане, такий сам стане, — відповів Меншиков. Був лихий на своїх
генералів, що не пописалися перед Войнаровським. Щоб затерти погане вражіння, почав:
— Довольно! Не пора на грища. Щоб ви мені тут більше баб не приводили. Каратиму. Від
завтра, по вечері година розмови і — спати. Кождої днини може появитися ворог, ситуація
поважна.
Войнаровського ніби хтось із землі на якусь другу планету заніс. Все те було таке
далеке від думок і почувань, котрими він проймався, від турбот, котрі бентежили його.
Одному був рад, а саме — що Меншиков не знає ще правди. Може, Бистрицькому вдалося щасливо
дійти до шведів, може, він щасливо й вернеться від них. Може, може?..
Як усякий чоловік, так і він хапався кождої стебелинки, щоб рятуватися з розбурханого
моря тривоги. Але як хвиля, відпливши від берега, за часок знову вдаряє в нього, так по
хвилині такого злудливого спокою новий прибій усяких тривожних питань виводив його з
рівноваги. Сидів, як на шпильках. Ось відчиняться двері, й приведуть Бистрицького, ось
залунає луск копит, і заболочений кур'єр принесе вість із головної кватири про «ізмєну»
гетьмана Мазепи.
Що тоді?
Насилу вдавав спокійного, щоб не зрадитися перед світлійшим.
Цей ніби брав участь в офіцерській забаві, але в дійсності прошибав Войнаровського
своїм зором. «Чого він приїхав? — питався самого себе світлійший. — Замість свого дядька?
Це ж не одно. Виправдати? Коли Мазепа справді вмирає, то й виправдання не треба. Щось тут
не те. Має він якісь затаєні гадки». А вголос питався, що коло гетьмана нового? Як народ,
який настрій поміж козаками, чи не помітний вплив «возмутительних універсалів» шведського
короля?
Войнаровський відповів уважно й обережно, бо з досвіду знав, що Меншиков хитрун і
знавець людської душі, як кіт, м'ягкий, розніжений, гарний, але не від того кинутися на миш
і погратися нею. Мишею бути небезпечно.
— Ще одно діло доручив мені дядько, — почав Войнаровський,
— А саме?
— Рад би він перед смертю закріпити за собою недавно куплені землі в Рильському
повіті й дістати дозвіл заселювати їх прийшлими, вільними людьми.
Меншиков здивувався. Чогось такого ніяк не сподівався почути.
— Ваш дядько ще й на смертній постелі про свої маєтки не забуває, — відповів,
усміхаючися, ніби добродушно.
— Це вже його гріх, — виправдував гетьмана Войнаровський, — але не будь за ним цього
гріха, то й грошей на теперішні великі воєнні видатки не було би.
— Правда, правда. От і недавно привіз нам Максимович дві тисячі червінців від нього.
Багатий, але й щедрий ваш дядько. Сподійсь, не оставить свого небожа в убожестві.
Сказавши це, глянув на Войнаровського як на наслідника величезних гетьманових
маєтків, а разом із тим прийшло йому на гадку, що того чоловіка не слід тепер із своїх рук
пускати. Такої птиці з клітки не випускають.
— Ви втомлені, — звернувся нараз до гостя, — хочете спати?
— Так, хочеться спати, — повторив, не надумуючись, Войнаровський.
— Ось бачите, а я вас вночі розмовою збавляю.
— Розмова з вашою милостю від сну мені дорожча, — відповів, похопившися,
Войнаровський. Він усіми способами намагався впевнити князя, що в кареті виспався знамените
і загалом ніякої втоми не чує, він же людина молода, в самім розцвіті сил, що ж мають
казати старші від нього, що стільки трудів мусять серед теперішньої війни зносити.
— А все ж таки кілька днів побудете між нами, спічнете собі, не пущу вас, — говорив,
стискаючи його за руку, князь Меншиков.
«От і попав!» — погадав собі Войнаровський, і в очах йому почорніло. Почув себе
закладником, в'язнем, жертвою на велику справу. Життєвий інстинкт велів рятувати себе.
— Радо б я побув коло такого знаменитого вожда, як світлість ваша, бо знаю, що
навчився б багато, але, бачить Бог, годі старого дядька самотним лишати. Якщо він ще жиє-
так треба доглянути, як помер — похоронити.
Світлійший пильно вдивлявся на заклопотане обличчя гостя, ніби любуючись його
тривогою.
— Побачимо, побачимо, як воно буде. На всякий спосіб треба мені відвідати недужого
Івана Степановича. Який день маємо нині? Четвер. Знашться, в неділю коло полудня буду у
нього в Борзні. Добре?
— Як ваша ласка, князю.
— Поїду, а тепер вам треба на спочинок. Простіть, що не дістанете гідного ложа, але
це війна, — війна, ласкавий добродію, що робити? Спокійної вам ночі.
Відпровадив Войнаровського до воріт і доручив німецькому офіцерові відвести його на
кватиру.
— Будь ласка, йдіть
Последние комментарии
2 часов 30 минут назад
4 часов 34 минут назад
1 день 1 час назад
1 день 1 час назад
1 день 7 часов назад
1 день 11 часов назад