Часть третья продолжает «уже полюбившийся сериал» в прежней локации «казармы и учебка». Вдумчивого читателя ожидают новые будни «замыленных курсантов», новые интриги сослуживцев и начальства и... новые загадки «прошлого за семью печатями» …
Нет, конечно и во всех предыдущих частях ГГ частенько (и весьма нудно) вспоминал («к месту и без») некую тайну связанную с родственниками своего реципиента». Все это (на мой субъективный взгляд)
подробнее ...
несколько мешало общему ходу повествования, но поскольку (все же) носило весьма эпизодический характер — я собственно даже на заморачивался по данному поводу....
Однако автор (на сей раз) все же не стал «тянуть кота за подробности» и разрешил все эти «невнятные подозрения и домыслы» в некой (пусть и весьма неожиданной) почти шпионской интриге)) Кстати — данный эпизод очень напомнил цикл Сигалаева «Фатальное колесо»... но к чести автора (он все же) продолжил основную тему и не ушел «в никуда».
Далее — «небрежно раздавленная бабочка Бредберри» и рухнувший рейс. Все остальное уже весьма стандартно (хоть и весьма интересно): новые залеты, интриги и особенности взаимоотношения полов «в условиях отсутствия увольнений» и... встреча «новых» и «бывших» подруг ГГ (по принципу «то ничего и пусто, то все не вовремя и густо»)) Плюсом идет «встреча с современником героя» (что понятно сразу, хоть это и подается как-то, как весьма незначительный факт) и свадьма в стиле «колхоз-интертеймент представляет» и «...ах, эта свадьба пела и плясала-а-а-а...» (в стиле тов.П.Барчука см.«Колхоз»)).
Концовка (как в прочем и начало книги) «очередное ЧП» (в небе или не земле). И ведь знаю что что-то обязательно будет... И вроде уже появилось желание «пойти немного отдохнуть» после части третьей... Ан нет!)) Автор самым циничным образом «все же заставил» поставить следующую часть (я то все слушаю в формате аудио) на прослушку. Так что слушаем дальше (благо пока есть «что поесть»))
Можно сказать, прочёл всего Мусанифа.
Можно сказать - понравилось.
Вот конкретно про бегемотов, и там всякая другая юморня и понравилась, и не понравилась. Пишет чел просто замечательно.
Явно не Белянин, который, как по мне, писать вообще не умеет.
Рекомендую к прочтению всё.. Чел создал свою собственную Вселенную, и довольно неплохо в ней ориентируется.
Общая оценка... Всё таки - пять.
Цитата: "А марганец при горении выделяет кислород". Афтырь, ты в каком подземном переходе аттестат покупал? В школе преподают предмет под названием - химия. Иди учи двоечник.
Пачакаем.
— Давай паставім…
Але зрабіць гэта яны не здолелі: раптам з двара данёсся знаёмы голас міліцыянера:
— Хлопцы, дзе вы пахаваліся?
Яны так абрадаваліся гэтаму голасу, быццам то было збавенне ад цяжару, які раптоўна зваліўся на іх.
— Тут мы, тут мы! — ледзь не ў адзін голас закрычалі яны і выйшлі з пакоя.
Тупік стаяў крыху зводдаль і трымаў Сняжка за повад.
— А я вам ад імя савецкай міліцыі прывёз падарункі — новыя гарнітуры і чаравікі. Гэта — за дапамогу, якую вы аказалі нам! — Ён адвязаў ад сядла вялікі пакунак, загорнуты ў рудую паперу і перавязаны аборынай, і перадаў Міколу. — Вось, спажывайце на здароўе…
— Дзякуем, — ціха адказаў Мікола.
Алесь схапіў у яго той пакунак, развязаў і ўсклікнуў:
— Вось гэта — шык! Адзін большы, другі меншы… А мы вам за ўсё заплацім.
— Чым жа? — пацікавіўся Тупік, спадзеючыся, што гэта чарговы жарт.
— Золатам, — сказаў і Мікола. — У гэтым пакоі тая плата, зайдзіце і зірніце.
Тупік кінуў повад і паціху пайшоў у пакой, а Сняжок, адчуўшы волю, прытупаў да Міколы, абнюхаў, як сабака, яго кішэню, рукі…
— Няма цукру, Сняжок, — сказаў Мікола, гладзячы каня. — Але не бядуй, яшчэ знойдзем…
Міліцыянер амаль выбег з пакоя, трымаючы ў абедзвюх руках гліняныя скарбонкі.
— Вось гэта плата! — узняў ён рукі ўгору. — Ды тут жа, брацішкі, па закону і ваша доля ёсць, і немалая!
Падышоў і Мірон, агледзеў усё, пачухаў патыліцу рукою.
— А я думаю — што гэта яны ўсё сцены дзяруць, — сказаў ён і пахітаў галавою. — Аж яны, жэўжыкі, ведаюць, дзе шукаць панскае дабро. І хто ім толькі падказаў?
— Тая карціна, што ў кабінеце вісіць, — сказаў Алесь.
— І вялікая чорная кніга, — дадаў Мікола. — Мы ж…
— Чакайце, чакайце, — перапыніў яго Тупік. — Давайце ўсё па парадку.
І Мікола расказаў усё. Як хацелі адрамантаваць лодку, як пасля ў каморы знайшлі кнігу, як расшыфравалі загадкавы подпіс пад рэпрадукцыяй карціны…
— Гэта, мусіць, апошняя тайна скарбу Загорскай камяніцы, — сказаў Тупік. — Відаць, стары Гурэцкі адхаваў частку сабе, каб не дзяліцца з сынам і хаўруснікамі. Давайце зойдзем у хату і складзем акт…
Толькі гадзіны праз дзве хлопцы і Мірон падпісалі той акт, пералічыўшы крыжыкі і грошы, і Тупік паехаў, сказаўшы, што ў хуткім часе ўсіх іх пераселяць у Пабярэжжа ў новыя хаты.
Хлопцы глядзелі яму ўслед, задаволеныя тым, што гэты дзень прынёс ім столькі радасці…
— Ну што, Алесь, пойдзем рамантаваць лодку? — спытаў Мікола, калі белы Тупікаў конь знік за хмызам рэчкі.
— А як жа! — весела адказаў Алесь. — Хіба ж мы не казалі, што паплывём на вялікую раку? Нам лодка і ў Пабярэжжы спатрэбіцца…
Яны ўзялі ў каморы сякеру, дошкі, некалькі цвікоў і паволі пайшлі да сваёй лодкі…
Последние комментарии
15 часов 31 минут назад
15 часов 33 минут назад
21 часов 24 минут назад
1 день 1 час назад
1 день 2 часов назад
1 день 22 часов назад