Пришестя [Володимир Григорович Дрозд] (fb2) читать постранично, страница - 72

наздоганяти було чомусь соромно. Але вона озирнулася, засміялась і прощально помахала до мене рукою. Я довго стояв і дивився вслід, аж поки її постать не зникла у видолку.

Назавтра у школі я дізнався, що нову вчительку звуть Тамара Василівна і що вона — халявинська. Закінчивши нашу семирічку, я навчатимусь рік у Халявині у восьмому класі, я розпитуватиму про Тамару Василівну і місцевих учителів, і людей, які вік звікували в Халявині, але ніхто про неї нічого не знав і не чув: «Такої людяки у нас наче ж не було…»

Тепер я кожного дня, прибігши зі школи, чекав на неї біля нашого двору або під Малащиним хлівцем. І ми повільно ішли Халявинським шляхом між кучмастих верб, за якими стелилися поля, у стерні, як у золоті. Я розповідав про книги прочитані, про те, що я, коли виросту, теж писатиму книги, навіть читав свої віршики. Вона уважно слухала, схвально кивала головою, усміхалася, але ніколи й нічого не розповідала про себе. І проводжати вона дозволяла себе лише до містка через ярок, ані кроку далі. Я подовгу стояв на містку, а вона танула в золотистих, уже осінніх полях, як привиддя. Уранці я із шкільною шанькою через плече знову чекав на неї коло двору і ми разом пішкували до школи. А в середині дня знову прощалися на містку, на Халявинському шляху, до наступного ранку.

Найщасливіші, найчарівніші дні мого дитинства.

І це щастя тривало біля двох тижнів.

Досі мене ранками будили іволги, які літували у верховітті наших осокорів та верб. Того ранку, прокинувшись, я вперше не почув лунких їхніх голосінь, а тільки шум вітру над хатою. Жовкле листя, зірване вітром, сипалося з дерев і шерхотіло об шибки вікон. Вітер був сіверний, з-під «лаптей», як казали у нас, схолодало раптово, за одну ніч. Волохаті хмари бігли по спохмурнілому небу, накрапав холодний дощ. Я довго, із шанькою через плече, гріючи по черзі об коліна босі ноги, стояв біля свого двору. Її не було. Я побіг за село, на Халявинський шлях. Шлях безлюдно, сирітно стелився до хмаристого видноколу. Тривожно і сумно вишумовували верби, сіючи листя, як сльози. Я поплентався до школи, ховаючи од стрічних зарюмсане лице.

У школі її не було.

Ще багато днів бігав я на Халявинський шлях до містка і далі, виглядаючи її.

Але вона уже ніколи не прийшла.

Вона перекинулася на золотисту іволгу і відлетіла з птахами у вирій, забравши з собою моє дитинство…

1995–1996

Халеп'я — Київ

--">