Часть четвертую я слушал необычайно долго (по сравнению с предыдущей) и вроде бы уже точно определился в части необходимости «взять перерыв», однако... все же с успехом дослушал ее до конца. И не то что бы «все надоело вконец», просто слегка назрела необходимость «смены жанра», да а тов.Родин все по прежнему курсант и... вроде (несмотря ни на что) ничего (в плане локации происходящего) совсем не меняется...
Как и в частях предыдущих —
подробнее ...
разрыв (конец части третьей и начало части четверной) был посвящен очередному ЧП и (разумеется, кто бы мог подумать)) очередному конфликту с новым начальственным мразматиком в погонах)). Далее еще один (почти уже стандартный) конфликт на пустом месте (с кучей гопников) и дикая куча проблем (по прошествии))
Удивила разве что встреча с «перевоспитавшейся мразью» (в роли сантехника) и вся комичность ситуации «а ля любовник в ванной»)) В остальном же вроде все как всегда, но... ближе к середине все же наступили «долгожданные госы» и выпуск из летного училища... Далее долгие взаимные уговоры (нашего героя) выбрать «место потеплее», но он (разумеется) воспрининял все буквально и решил «сунуться в самое пекло».
Данный выбор хоть и бы сделан «до трагедии» (не буду спойлерить), но (ради справедливости стоит сказать, что) приходится весьма к месту... Новая «локация», новые знакомые (включая начальство) и куча работы (вольно, невольно помогающяя «забыть утрату»). Ну «и на закуску» очередная (почти идиотская) ситуация в которой сам же ГГ (хоть и косвенно, но) виноват (и опять нажравшись с трудом пытается вспомнить происходящее). А неспособность все внятно (и резко) проъяснить сразу — мгновенно помогает получить (на новом месте службы) репутацию «мразоты» и лишь некий намек (на новый роман) несколько скрашивает суровые будни «новоиспеченного лейтенанта».
В конце данной части (как ни странно) никакого происшествия все же нет... поскольку автор (на этот раз) все же решил поделиться некой «весьма радостной» (но весьма ожидаемой) вестью (о передислокации полка, в самое «пекло мира»)).
Часть третья продолжает «уже полюбившийся сериал» в прежней локации «казармы и учебка». Вдумчивого читателя ожидают новые будни «замыленных курсантов», новые интриги сослуживцев и начальства и... новые загадки «прошлого за семью печатями» …
Нет, конечно и во всех предыдущих частях ГГ частенько (и весьма нудно) вспоминал («к месту и без») некую тайну связанную с родственниками своего реципиента». Все это (на мой субъективный взгляд)
подробнее ...
несколько мешало общему ходу повествования, но поскольку (все же) носило весьма эпизодический характер — я собственно даже на заморачивался по данному поводу....
Однако автор (на сей раз) все же не стал «тянуть кота за подробности» и разрешил все эти «невнятные подозрения и домыслы» в некой (пусть и весьма неожиданной) почти шпионской интриге)) Кстати — данный эпизод очень напомнил цикл Сигалаева «Фатальное колесо»... но к чести автора (он все же) продолжил основную тему и не ушел «в никуда».
Далее — «небрежно раздавленная бабочка Бредберри» и рухнувший рейс. Все остальное уже весьма стандартно (хоть и весьма интересно): новые залеты, интриги и особенности взаимоотношения полов «в условиях отсутствия увольнений» и... встреча «новых» и «бывших» подруг ГГ (по принципу «то ничего и пусто, то все не вовремя и густо»)) Плюсом идет «встреча с современником героя» (что понятно сразу, хоть это и подается как-то, как весьма незначительный факт) и свадьма в стиле «колхоз-интертеймент представляет» и «...ах, эта свадьба пела и плясала-а-а-а...» (в стиле тов.П.Барчука см.«Колхоз»)).
Концовка (как в прочем и начало книги) «очередное ЧП» (в небе или не земле). И ведь знаю что что-то обязательно будет... И вроде уже появилось желание «пойти немного отдохнуть» после части третьей... Ан нет!)) Автор самым циничным образом «все же заставил» поставить следующую часть (я то все слушаю в формате аудио) на прослушку. Так что слушаем дальше (благо пока есть «что поесть»))
Можно сказать, прочёл всего Мусанифа.
Можно сказать - понравилось.
Вот конкретно про бегемотов, и там всякая другая юморня и понравилась, и не понравилась. Пишет чел просто замечательно.
Явно не Белянин, который, как по мне, писать вообще не умеет.
Рекомендую к прочтению всё.. Чел создал свою собственную Вселенную, и довольно неплохо в ней ориентируется.
Общая оценка... Всё таки - пять.
грошей, Юле з одним бідним винахідником придумала змайструвати візок на шести колесах, на нього непрозірний ковпак напнула, а під ним потайну катеринку прилаштувала… І як тільки дуже допитливі докучали їй на вулиці проханням показати їм трійне диво, про яке навіть король казав у парламенті, вона трохи піднімала ковпак, а катеринка зразу ж голосом старого Накаса заводила:
— Боже, борони короля Британії!..
А йому вторили три тонесенькі голосочки новонароджених:
— І королеву, всевишненький, не забудь!..
За таку палку любов до королівської родини розчулені патріоти Англії на копійки не скупилися. Але ті копійки клали не в простягнену руку Юле, а в карнавку, припасовану ззаду візка, на якій було зображено дитинку, що плакала, широко роззявивши рота. І як тільки в той роззявлений ротик падала монета, катеринка зразу ж дякувала:
— Всевишній вас не забуде .
Це був надзвичайний винахід. Про нього навіть боялася прохопитися словом всевладна преса загниваючого світу. Але він так хвилював вельможних добродійок і старих адміралів, що вони навіть по кілька разів кидали в карнавку свої «нелегко» зароблені гроші. Але гроші якимсь чином, побувавши в тому глиняному череві, ставали старими гудзиками з адміральських мундирів або скляними намистинками з розсипаних бус вельможних пані. А що в Англії в ті часи старих адміралів було чимало, то Накас міг сяк-так жити, продавши ті пожертвувані гудзики.
Час минав, діти підросли, і від візка довелося відмовитися, бо вже три пузанчики з-під непрозірного ковпака почали голови вистромляти й по черзі крутити катеринку, доки не зіпсували її. Від того пам’ятного дня всі Накасові діти мали пішки ходити й тоненькими голосами співати ту сумну відому на весь світ пісню про короля, якого бог не бажав боронити, а тому всі королі на всіх континентах змушені тримати величезні армії. Ось так, по грошику, по копійці ті трійнята заробляли на хліб і собі, і матері, і батькові Напалісу Накасу, сину Нікодемаса, якому часто доводилося страйкувати.
А через кілька років почалися ще гірші муки, коли трійнята пішли до школи: з роками змінювалися тільки їхні характери, а зовні вчителі їх ніяк не могли відрізнити. Отож, коли, бувало, завинив Напас, у куток ставили Рапаса, коли відзначався Крапас, гарну оцінку ставили Напасу, а на горох ставили Рапаса… Тоді вчителі почали до дошки викликати всіх одразу і за відповідь одного ставили всім їм однакову оцінку, а за провину одного били лінійкою по руках усіх трьох, усіх трьох за вуха тягали й таким чином, самі того не усвідомлюючи, виховували в них почуття колективізму.
Коли вже й цей метод не допомагав, тоді викликали батьків:
— Ваші розбишаки вікно вибили!
— Невже всі разом? — нічого не розумів батько і знизував плечима.
— Звісно, один, але спробуйте-но відрізнити — хто саме?
Або ще. Прибігає сусід і починає скаржитися:
— Твої шибеники до хвоста мого кота пузир прив’язали!
— Не може бути, — знизує плечима батько. — Один зі мною на городі моркву їв, другий з матір’ю на кухні варенням ласував, то хіба, може, третій, який від моркви до варення бігав?
— Мені байдуже, хто з них. Угамовуй усіх!
Легко сказати — вгамовуй усіх! Хто ж за одного винного двох невинних лупцює? Хто б’є рідних, шоб близькі злякалися, а чужі боялися?
Але скарга є скарга: хто перший поскаржився, того й правда. Отож, вислухавши сусіда, батько на всяк випадок вишикував усіх дітей попід стіною, мов моряків на палубі, і, насупивши брови, почав допит:
— Рівняйсь! Струнко! Ну, шибайголови і паливоди, зіньки на мене! А тепер зізнавайтеся, хто з вас оте вчинив, бо однак дізнаюся?!
Хлопчаки мовчать, мов онімілі, очі додолу, а сусід підходить до кожного, дивиться і вгадує:
— Цей?.. Ні, не цей. А може, отой? Ні, здається, не він. Коли не цей і не той, то, може, ось оцей?.. — Сусід поводить очима, знизує плечима, чухає потилицю, але відгадати ніяк не може і ні з чим іде додому.
А одного разу, коли Темза навесні розлилася і затопила школу, директор не повірив у це стихійне лихо і, викликавши на дах дітей Напаліса, погрожував їм батогом і кричав:
— Зізнавайтеся, хто з вас відкрутив пожежний кран?( Бо я все одно довідаюсь, і вам же гірше буде…
Ось тоді Напаліс Накас, син Нікодемаса, своїм шибеникам, мов злісним піратам, у вухо серги засилив: Напасові — золоту, Рапасу — срібну, Крапасові — мідну.
Коли діти виросли, той, що був запальний, як батької надумав стати водієм автомашин, які з’явилися нещодавно) але вже заповнили вулиці. Чотири роки він учився в доброго й досвідченого в цій справі чоловіка Джека Джексо на, а по-литовськи — Яцкаса Яцкайтіса. То був великий водій. Він міг за сліпою системою, навіть рукою не торкнувшись машини і заплющившись, сказати, чого їй бракує.
Коли вони вдвох уперше виїхали на шосе, Джек сказав своєму учневі:
— Зараз ми мчимося зі швидкістю двадцять миль за годину.
— А звідки ви знаєте? — показав, що й він дещо розуміє.
Последние комментарии
1 час 3 минут назад
22 часов 17 минут назад
22 часов 20 минут назад
1 день 4 часов назад
1 день 8 часов назад
1 день 8 часов назад