Розповіді про композиторів [Леонтина Олександрівна Бас] (fb2) читать постранично, страница - 3

найближчим до його мистецьких поглядів, до його композиторської творчості був саме Балакірєв. Не випадково Глінка подарував йому сторінку із заповітного зошита із записами іспанських народних мелодій.

— їх награвав мені дон Педро, — розповідав Михайло Іванович. — Який це чудовий, талановитий гітарист!.. А непогано було б написати фортепіанну п’єсу на цю тему!

Балакірєв сідає за інструмент і починає імпровізувати майбутній твір.

— Так, так, — схвально хитає головою Глінка. — Давайте присвятимо цю п’єсу Улибишеву.

Минуло кілька днів, і на пюпітрі глінкинського рояля з’явився нотний рукопис. На його титульній сторінці було написано: «Фанданго-етюд на тему, яку дав М. І. Глінка, присвячений Олекс. Улибишеву…».

Ім’я Балакірєва поступово стає популярним у Петербурзі. Він часто виступає в концертах як соліст-піаніст і акомпаніатор. На музичних ранках в приватних вітальнях та в університетському залі збираються постійні слухачі — палкі шанувальники російської музики. Співаки-аматори охоче виконують романси Глінки й Даргомижського. Мілій Балакірєв грає свою нову фантазію. Зворушені знайомими глінкинськими мелодіями, слухачі тепло зустріли твір молодого композитора.

26 квітня 1856 року Глінка виїхав за кордон. Напередодні Михайло Іванович влаштував у себе прощальний музичний вечір. Навіщо, з якою метою їде він до Берліна? Останнім часом Глінку цікавило питання, чи можна застосувати засоби поліфонії до старовинних ладів російської музики. Йому хотілося зустрітися з давнім другом і колишнім вчителем Зігфрідом Деном. Вони разом шукатимуть нових засобів музичної виразності, радитимуться, сперечатимуться. Глінка працюватиме над новими творами. Усе, що він лишає тут, — рідну землю, відданих друзів, — він палко й вірно любить, хоч в Росії йому жилося нелегко. Можливо, молодому поколінню — енергійному, рішучому — пощастить жити в кращі часи…

Балакірєв відчуває, як стискається його серце від цих гірких слів композитора…

Пізно ввечері господар почав прощатися з гостями. Мілію Балакірєву він сказав слова, які для молодого музиканта мали особливу цінність. Глінка твердо вірить у його талант — талант композитора і музичного діяча. Головне — не звертати з обраного шляху, наполегливо йти вперед. Мілій одержав від свого наставника і вчителя дарунок — фотопортрет з надписом: «На згадку Мілієві Олексійовичу Балакірєву від щирого цінителя його таланту. Михайло Глінка». Внизу — нотний рядок із тріо з опери «Іван Сусанін». Адже саме ця тема лягла в основу балакірєвської фортепіанної фантазії. Ще нижче — дата: «26 квітня 1856 року», яка назавжди залишилася в душі як спогад про останнє побачення…

З сумом Мілій пригадує всі зустрічі з цією чудовою людиною, музикантом-чарівником, — його влучні музичні спостереження, блискуче знання музичної літератури, напрочуд глибоке проникнення в музику. Ця зустріч Балакірєва і Глінки, справді, була останньою. Незадовго до смерті старшого друга, у лютому 1857 року, Мілій закінчив «Увертюру на тему іспанського маршу», а на 8 березня 1857 року вже було призначено концерт, присвячений пам’яті Глінки.

Холодного весняного вечора Балакірєв поспішав до залу Дворянського зібрання на ще одну зустріч із музикою Глінки. У залі зібралося багато людей. Тут були всі петербурзькі музиканти, любителі музики, співаки-аматори, друзі композитора, всі щирі шанувальники його творчості. Рівно о восьмій годині диригент Карл

Шуберт підняв паличку — і зал наповнився звуками стрімких гамоподібних пасажів увертюри до «Руслана і Людмили». Балакірєв захоплено слухав і увертюру, і інтродукцію, і «Лезгинку», і «Марш Чорпомора». Його вражали урочиста монументальність весільних хорів, таємнича владність чарівного маршу і яскравість східного колориту в «Лезгинці».

— Це ж неймовірно, — шепотів Балакірєв своєму другові Цезарю Кюї, що сидів поруч, — якими простими засобами Глінка відтворює східний колорит. І як майстерно! А ви зпаєте, Цезарю, мене дуже вабить Схід…

— Так, Мілію, розумію. Це ж бо один із заповітів Глінки — любов до музики інших народів.

Якась особлива сердечність панувала в залі. На естраді, де розмістився оркестр, стояв бюст Глінки, прикрашений вінком. Балакірєв дивився на цю скульптуру — і йому здавалося, що погляд великого музиканта спрямований на нього. Мілій неначе читав у цьому погляді: «Не залишай справи, початої мною. Ти повинен боротися далі, повинен нести вперед прапор російської музики!»

Якусь мить Мілій був увесь в полоні видіння. Потім квапливо озирнувся, чи не помітив, бува, цього Цезар. Але Кюї слухав музику, — на сцені учень Глінки Семен Гулак-Артемовський повнозвучним красивим баритоном співав арію Руслана…

Тоді ж, взимку 1857 року, відбулася ще одна знаменна для Балакірєва зустріч. Через кілька днів після виконання в університеті «Увертюри на тему іспанського маршу» Мілій Олексійович пішов на музичний вечір до Олександра Сергійовича Даргомижського. Коли