Роман юрби [Валерій Олександрович Шевчук] (fb2) читать постранично, страница - 3

«Роман юрби. Хроніка «безперспективної» вулиці». Саме з цих перших житомирських новел, які згодом і склали структуру запропонованого нині читачам роману, почалося витворення художньої галактики В. Шевчука, яку він за прикладом Вільяма Фолкнера, а радше за покликом душі, почав створювати на рідній йому житомирській території, «заселяючи» її своїми героями - прототипізованими, домисленими, вигаданими.

Однак із закінченням короткочасної «хрущовської відлиги» розпочався чи не найважчий етап у житті шістдесятників, зокрема й В. Шевчука: то був період відлучення письменника од літературного процесу, відтак і свідомої внутрішньої самоізоляції від вороже настроєного до нього суспільства. Проте період надзвичайно плідний у творчому плані, оскільки, зачинившись у своїй скромній келії, або, як часом велемовно-іронічно каже сам В. Шевчук, у башті зі слонової кості, він напружено працював. Працював без оглядання на цензуру, кон’юнктуру, офіційні приписи, усталені стереотипи. Писав, як підказувала йому творча інтуїція - без жодних надій будь-що надрукувати. Своїм методом протистояння тоталітарній системі обрав не публічні виступи, а тихе «книжне підпілля», часто голодне й холодне, бо будь-які компроміси були для нього неприйнятні, адже кожен з них він розцінював як втрату себе, зраду своїм творчим і громадянським принципам. «Ліпше бути ніким, ніж рабом, адже згодитися бути ніким - теж позиція, не вважаєте?» - відповідав Шевчук на одне із запитань під час давнього мого з ним інтерв’ю. І так пояснював свою позицію: «Я мав дерзновення бути самим собою в будь-який час і ніколи не ганявся за марнотностями цього світу, бо «слава світу минає, а любов після всього зостається» (Сковорода). Мені завжди було глибоко байдуже: відомий я у цьому світі чи не відомий, бо всі ступені відомості відносні й ненадійні. Окрім того, я свідомо прирік своє життя народові упослідженому і завжди знав про це, а в самому народі адресував свої писання читачеві високорозвиненому - якої тут слави сподіватися? Окрім того, я завжди знав, що меценатам потрібні панегіристи, а не незалежні митці, через це від суспільства чекав неприємностей та неприйняття, а не сприяння, бо це нормальна реакція тоталітарного режиму супроти тих, хто бажає бути собою».

З 1979-го ім’я В. Шевчука повернулося в літературу, а у 80 - 90-ті роки XX ст. в його житті настав «зоряний час»: письменник почав публікувати твори паралельно як на історичну, так і на сучасну тематику, начебто перекидаючи умовні містки через епохи, створюючи певні перегуки й асоціації, ведучи тим самим своєрідний діалог епох, у центрі якого - завше людина, яка через болючі пошуки сенсу буття йде до самої себе.

Зі студентських літ він знав і знає лише щоденну працю - без вихідних та відпусток; днями, тижнями, місяцями й роками - за письмовим столом, просиджуючи в бібліотеках, органічно й мудро поєднуючи працю над історичною белетристикою, прозою на сучасну тематику й планомірними дослідженнями та перекладами давньоукраїнської літератури, - нині й ця, остання, витворила в письменниковому доробку цілий відроджений материк раніш загубленої культури: якою він хотів показати високу духовну сутність і масштабність давньої української літератури, набутки її живлять і прозу самого дослідника. Адже, на його переконання, письменник має на професійному рівні знати історію своєї літератури всіх часів та епох, а оскільки доба XVІ-XVІІІ ст. була найменше досліджена, саме на ній він і зосередив найбільше уваги. Солідним підсумком багаторічної архівно-пошукової та дослідницької роботи В. Шевчука стало завершення ним величезної праці у двох томах обсягом дві з половиною тисячі машинописних сторінок «Муза роксоланська. Українська література XVІ-XVІІІ століть. Ренесанс і Бароко», де автор простежує літературний процес в історичному розрізі, дотримуючись сковородинівського принципу «селени» та універсальності бачення літературного життя минулих епох. І «Київський Атеней», і «Муза роксоланська» є начебто продовженням його ж фундаментальної праці «Козацька держава».

Тож письменник, створюючи власну художню галактику, що захоплювала у своє коло дедалі більше тем, часових пластів, типажів, подарував читачам десятки відомих тепер оповідань, романів і повістей: «Серед тижня», «Набережна, 12», «Вечір святої осені», «Долина джерел», «Крик півня на світанку», «Дім на горі», «Три листки за вікном», «На полі смиренному», «Місячний біль», «Птахи з невидимого острова», «Мор», «Ілля Турчиновський», «Дзиґар одвічний», роман-есе про Київ «Мисленне дерево», «Маленьке вечірнє інтермецо», «Камінна луна», «Вибрані твори», «Стежка в траві. Житомирська сага», «У череві апокаліптичного звіра», «Юнаки з вогненної печі», «Око прірви», «Тіні зникомі», «Темна музика сосон», «Привид мертвого дому», «Книга історій. Син Іуди» та ін. Побачили світ упорядковані ним томик давньої української поезії «Аполлонова лютня», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVІ - поч. XІX ст.»,