Рай [Василь Барка] (fb2) читать постранично, страница - 2

грудьми стрічав, патріярх, синьозалізні блискавки, рятував поселення квіток, що аж при самісінькому долі горнулися до нього.

Корона багатша була на дрібні істотки, ніж котра-небудь країна: безліч вивірок метушилося в її гущавині, стільки ж птиць концертувало по галузках і комашок знаходило притулок на фігурному листі.

Проміння потоками гучало в просвітах, а моріжок біля коріння ваб з подорожнього присісти і спочити.

Хтось з станичан проходив поблизу, спинявся той і думав:

«Серед божевілля режиму, обвіяного чадом ненависницької науки, серед насильства та злого глуму стоїть, зеленіє старезний свідок волі і слави запорізького лицарства. Поки стоїть він, козацька справа непропаща».

І дослухало вухо адміністративного дракона, що дуб — реакціонер і підбурювач: гілками навіває мрію про непідлеглість перед північною кормигою.

Дзеленчали телефони. Шаруділи протоколи. Вирішено: ліквідувати контрреволюціонера за двадцять чотири години.

До небезпечного ворога підступила робоча бригада «Зелентресту» — худощокі люди в пошарпаних піджаках та махорчано — газетному димі. З линвами, сокирами, залізним клинням і довжелезною поперечною пилкою заходилися коло дуба, як у древні часи — коло мученика, що радніше вмре, розпиляний на часті, ніж зречеться своєї віри. Напнуто линви. Підрубано велетня під корінь; врізано пилку з другого боку. Трудиться бригада під оком суворого, мов центуріон, начальника в сірому френчі.

Хлоп’ята на високій спинці зеленої лавки чеберяють босими ногами:

— От великий дуб! — захоплюється «нейтральний» матросик.

Сусід по праву руку, озброєний до зубів, посилається на авторитет:

— Брат казав: такі дуби на горах ростуть коло Волги.

— …Такі брехуни коло Волги, — байдужно поправляє сусід по ліву руку, теж озброєний до зубів.

Подалі в алеї, схожій на зелений коридор, — двоє залюблених — студент і студентка другого курсу філологічного факультету, — наче лебединими крилами горнуться одно до одного.

Фіялкова сорочка в студента збіліла від стокротного прання і підійшла кольором під перламутринки, що ними застебнуті рукави. Дірки на ліктях заткані так тонко, що найретельніший павук у парку похвалить. Штани сірі, матерчаті; а черевики біліші від гусячого пера, бо зубний порошок дає на них найкращий наслідок. Краватка легкоблакитна, в косих світлих смужках, прикорочена і з красною недбалістю кинута на багатирські груди. Диявол знає, як зав’язана в вузол — величезний, подушеняточко на кушетці.

Перучи й вигладжуючи зношену одіж в ідеальну рисочку, горда юнацька душа в найглибшій убогості надає собі пристойного вигляду. Хіба хлопчисько гірший від тих, що проходять мимо, заглядають в очі його подруженьці, крізь папіросний дим, і аж сліплять краватками. Ні, кращий! Ставний, як кипарис біля моря, що бурхає за півтораста кілометрів звідси. Обличчя з легенькою блідістю, волосся в брюнета відходить від лоба рівно назад, і здогадаєшся: вранці гребінець падає спершу в воду, потім діє. Цяточки з чоловічках синіх очей і посмішка на вустах, окреслених мініятюрою лука, справляють враження, що мабуть, штукар цей хлопець.

Його подруженька русява і сіроока; певно, її обрізана, згідно з «модою», коса була препишна, бо зачіска збунтованими пасмами вкриває голову. Напівдитяча серйозність світиться в нервовому погляді. Плаття з темно-лазурного сатину має три окраси: сніжний комірець, чорноляковий поясочок на талії з такою гарною лінією, ніби в скрипок, та брошку в формі мідного шершня. Батистова хусточка затиснута в жмені.

Ретельно зрівноважує наша мати-природа! Золотою ниткою кохання, найтоншою в світі і найміцнішою в світі, зв’язує то жінку з характером гранати і чоловіка-флегматика, схожого на вола, що ступає по чумацькій пилюці; то жінку, тихішу від криничної води, і чоловіка з пожежею в грудях; то демонічну жінку з очима, як чорне сонце, і мрійника — чоловіка з волошковими очима…

Золотою ниткою зв’язує крайнощі мати-природа, бо розійдуться вони… розірветься-розколеться людський образ, виродиться в образ потвори: без різноманітности в нащадках, без міри, без норми, без крапельки гармонії протилежних прикмет, що буває і в найтихіших квітах.

І дивно компонує кохання мати-природа! Будує рай, а струмочки щастя звідти, на жаль, перебігають через пекло.

А робоча бригада під залізним оком центуріона підпилює дуб і підпилює; і дивляться на її розбійний труд студенти другого курсу філологічного факультету: Олександер Астряб і Ольга Білолан.

— Кому заважає цей дуб? — спитала Ольга.

— З нього лоби тесатимуть начальству.

— Жартуєш, а мені сумно.

Помовчала і додала:

— Коли ми там стояли, — шуміло верхів’я, свіжий, свіжий вітер був, місяць біг до хмар — погасав і засвічувався. Кожну пелюсточку в стокроток видно…

Пилка: шарк! шарк! Висипається тирса на траву.

— Отак підпилюють Антона Никандровича, — сказав чорнявець. — Правду кажу: голова місцевого комітету --">