Літо Мілени [Софія Андрухович] (fb2) читать постранично, страница - 3

крихітним, рожевими карамельками уст і зворушливими перламутровими нігтиками. Як тільки сили знову повернулися до Касандри, вона заквітчала кімнату, де мала спати і жити її люба донечка, силою-силенною троянд. Це виглядало досить мило, але все-таки трохи занадто, та, зрештою, Міленці було якось до цього байдуже. Флор, змайструвавши ліжечко-колиску для дитинки, почав робити шафки, полички і комоди з вирізьбленими на них садами, фонтанами і птицями, дикими конями, з левами, вологі очі яких блищали від проміння вирізьблених зір. Отець Лавр начепив Мілені на шийку гарненького срібного хрестика, ще й освятив цілий слоїк озерної води. Бабця Земислава принесла до покою онуки цілу купу давніх, необхідних для щастя речей: потьмянілий від часу мідний свічник, порцелянову японську ляльку, срібні чайні ложечки, свій старий мундштук з червоного дерева, подарований покійним чоловіком, набір новеньких носових хустинок, на яких були вишиті золоті рибини з витрішкуватими очима; ще й власноруч виплела сто п’ятдесят пар домашніх капців. Цецилія подарувала універсальну прадавню книгу мудрості, в якій можна було знайти все — від кулінарних рецептів і до магічних заклять, а Наркіс — рівно мільйон газових різнобарвних хустинок на шию. Всі ці речі, можливо, і вплинули найбільшою мірою на подальше життя і вдачу Мілени, можливо, вони і створили саму Мілену, але це сталося потім, пізніше, а спершу вона лежала у пелюшках, що пахли трояндами, і посміхалася до стелі.

2

Красуню Касандру — саме так, а не інакше, її називали усі — змалечку виховувала її матуся Земислава, спільно з пречудовою і прецікавою парою — темпераментною і невичерпною на вигадки Цецилією та її коханим Наркісом, літнім паном, що любив і вмів одягатися, як дженджуристий молодик. Ця нерозлучна трійця і виплекала Касандру на оплетеній виноградом віллі, посеред квітів і трав, виплекала найдивовижнішої краси квітку, яку будь-коли бачили усі ці рослини, комахи, що метушилися серед них, стіни будинків, пил вуличок.

Земислава мала дивну звичку: щомиті осипати всіх історіями про свого покійного чоловіка Леона, Касандриного батька. І дівчинка часто майже бачила на власні очі, як чорнявий атлет із засмаглим тілом виспівує гарячих пісеньок на залитому сонцем ґанку; і приносить блідій тендітній дівчинці, яка щойно прокинулася і ще заспано потирає очі, великого смарагдового жука, білку або п’ятнадцять тисяч маргариток — білих і рожевих, зібраних у смугасту парасолю з китичками. А вона здивовано і срібно сміється, пригортається до нього і раптом з усієї сили б’є кулаком по чолі, виривається і втікає до вбиральні, мало не помираючи від сміху. Він біжить за нею, але не встигає — двері вже зачинені на гачок ізсередини, — тоді сідає під дверима і далі співає, співає, співає, а вона регоче до знемоги, і її обличчя блищить від сліз, вилиці нестерпно болять і, здається, зараз повириваються з-під шкіри і вилетять, як птахи, назовні через маленьке кругле віконце під стелею.

Окрім цих емоційних історійок, з якими Земислава не розлучалася ані на мить, вона ще займалася куховарством і плетінням макраме, а також домашніх капців. Та, зрештою, і цього, за її словами, також навчив її Леон — могутній, веселий, всесильний Леон, набагато старший за неї, досвідчений, неповторний. Він помер власною смертю від власної старості. Це відбувалося неминуче і повільно: волосся сивіло, випадали зуби, очі сльозилися, руки тремтіли, щоночі навідувалося безсоння, майже щодня — лікарі, Леон кашляв, і кректав, і старів, старів, старів. Земислава була вже тоді не маленькою дівчинкою, але ще зовсім молоденькою жіночкою, вона бачила все це, хоча прагнула не помічати, просила Леона співати, приносити їй маргаритки в парасолі і бігти за нею до вбиральні. І Леон біг, але спотикався, і падав, і непритомнів, і в нього йшла кров носом і горлом, боліло серце, він задихався. І одного разу таки задихнувся. Земислава відчула — щось негаразд, відчинила двері і побачила його старе і знесилене, знищене часом, вже майже мертве тіло на підлозі. Її обличчя блищало від сліз, але тепер ті сльози не були вже викликані сміхом, вона давно перестала реготати у вбиральні. Земислава присіла біля чоловіка і погладила його по облисілій голові. Леон напіврозплющив очі і посміхнувся.

— Коли ти прибудеш до мене, ти дуже здивуєшся. Я нарву тобі стільки маргариток, що ти зможеш пірнати в них, як у озеро. А ще я приготую тобі подарунок. Я вже придумав, який, — прошепотів він, ледь ворушачи жовтими губами. — Це буде справжній сюрприз. Цікаво?

— Цікаво... — мовила вона, посміхаючись у відповідь.

— Маєш купу часу, щоб думати, що ж це може бути. Але ти не вгадаєш. Уявляю собі вираз твого обличчя, коли ти побачиш, побачиш... От побачиш!..

За цими словами Леон помер. Земислава не сушила себе непомірною журбою, просто сумувала, але той сум був приємним. Вона постійно думала про сюрприз Леона і спокійно чекала на зустріч з ним. І розповідала свої історії завжди