Понеділок починається в суботу [Аркадій Натанович Стругацький] (fb2) читать постранично, страница - 2

Програміст! Нам потрібен саме програміст. Слухайте, кидайте ваш інститут і йдіть до нас!» — «А що у вас є?» — «Що у нас є?» — запитав горбоносий, повертаючись. «Алдан-3», — відказав бородань. «Розкішна машина, — сказав я. — І добре працює?» — «Та як вам сказати…» — «Зрозуміло», — сказав я. «Власне, її ще не налагодили, — сказав бородань. — Залишайтеся у нас, налагодите…» — «А переведення ми вам миттю організуємо», — додав горбоносий. «А чим ви займаєтеся?» — поцікавився я. «Як і вся наука, — відповів горбоносий. — Щастям людським». — «Зрозуміло, — сказав я. — Щось із космосом?» — «І з космосом теж», — погодився горбоносий. «Добра добувши, кращого не шукай», — відказав я. «Столиця і пристойна платня», — мовив бородань неголосно, але я почув. «Не треба, — сказав я. — Не треба міряти грошима». — «Та ні, я пожартував», — виправдовувався бородань. «Це він так жартує, — пояснив горбоносий. — Цікавіше, ніж у нас, вам ніде не буде». — «Чому ви так гадаєте?» — «Впевнений». — «А я не впевнений». Горбоносий посміхнувся. «Ми ще поговоримо на цю тему, — пообіцяв він. — Ви довго пробудете в Соловці?» — «Два дні максимум». — «От на другий день і поговоримо». Бородань заявив: «Особисто я вбачаю в цьому долю — йшли лісом і зустріли програміста. Мені здається, що ви приречені». — «Вам справді так потрібен програміст?» — запитав я. «Нам конче потрібен програміст». — «Я поговорю з хлопцями, — пообіцяв я. — Я знаю невдоволених». — «Нам потрібен не кожен програміст, — сказав горбоносий. — Програмісти — народ дефіцитний, розжиріли, а нам потрібен небалуваний». — «Так, це складніше», — погодився я. Горбоносий взявся загинати пальці: «Нам потрібен програміст: а — небалуваний, бе — доброволець, це — щоби погодився жити в гуртожитку…» — «Де, — підхопив бородань, — на сто двадцять карбованців». — «Аяк з приводу крилець? — запитав я. — Чи, скажімо, сяйва навколо голови? Один на тисячу!» — «А нам усього один і потрібен», — сказав горбоносий. «А якщо їх усього дев’ятсот?» — «Згодні на дев’ять десятих».

Ліс розступився, ми переїхали через міст і покотили поміж картопляними полями. «Дев’ята година, — сказав горбоносий. — Де ви збираєтесь ночувати?» — «У машині переночую. Магазини у вас до котрої години працюють?» — «Магазини в нас уже зачинені», — сказав горбоносий. «Можна в гуртожитку, — підказав бородань. — У мене в кімнаті вільне ліжко». — «До гуртожитку не під’їдеш», — відказав горбоносий замислено. «Так, мабуть», — погодився бородань і чомусь засміявся. «Машину можна поставити біля міліції», — запропонував горбоносий. «Та це дурниця, — сказав бородань. — Я плету дурниці, а ти за мною слідом. Як же він у гуртожиток зайде?» — «Т-так, чорт, — сказав горбоносий. — Справді, день не попрацюєш — забуваєш про всі ці штуки». — «А може, трансгресувати його?» — «Ну-ну, — засумнівався горбоносий. — Це тобі не диван. А ти не Крістобаль Хунта, та й я теж…».

— Та ви не хвилюйтеся, — втрутився я. — Переночую в машині, не вперше.

Мені раптом страшенно захотілось поспати на простирадлах. Я вже чотири ночі спав у спальному мішку.

— Слухай, — сказав горбоносий, — хо-хо. Хатнакурніж!

— Правильно! — вигукнув бородань. — На Лукомор’я його!

— Їй-богу, я переночую в машині, — почав було я.

— Ви переночуєте в будинку, — сказав горбоносий, — на відносно чистій білизні. Мусимо ж ми вам якось віддячити…

— Не пхати ж вам п’ять карбованців, — мовив бородань.

Ми заїхали в місто. Потяглися старожитні міцні паркани, масивні зруби з велетенських почорнілих колод, неширокими вікнами, різьбленою лиштвою, дерев’яними півниками на дахах. Трапилось кілька брудних цегляних забудов із залізними дверима, вигляд яких викликав у моїй пам’яті напівзнайоме слово «лабаз». Вулиця була пряма й широка і називалася проспектом Миру. Попереду, ближче до центру, виднілися двоповерхові шлакоблокові будинки з відкритими сквериками.

— Наступний провулок праворуч, — сказав горбоносий.

Я увімкнув покажчик повороту, пригальмував і повернув праворуч. Дорога тут заросла травою, але біля якоїсь хвіртки стояв, приткнувшись, новенький «Запорожець». Номери будинків висіли над ворітьми, і цифри були ледь помітні на ржавій блясі вивісок. Провулок називався витончено: «Вул. Лукомор’я». Він був неширокий і затиснутий між важкими старовинними парканами, поставленими, мабуть, ще за тих часів, коли тут швендяли шведські та норвезька пірати.

— Стоп, — сказав горбоносий. Я загальмував, і він знову вдарився носом об ствол рушниці. —

Тепер так, — сказав він, потираючи ніс. — Ви мене зачекайте, а я зараз піду і все владнаю.

— Далебі, не варто, — попросив я востаннє.

— Жодних балачок. Володю, тримай його на мушці.

Горбоносий виліз із машини і, нагнувшись, протиснувся у вузеньку хвіртку. За височенним сірим парканом заховався будинок. Ворота були геть феноменальні, як у паровозному депо, на іржавих залізних петлях із пуд вагою. Я