Оповідання [Борис Дмитрович Грінченко] (fb2)

КАТОРЖНА
I
Каторжна - так її всi зва­ли.
- Унеси дров у ха­ту, чи чуєш, ка­торж­на ти! - кри­ча­ла ма­чу­ха.
- Геть з-пе­ред очей, ка­торж­на! - виз­вi­рю­вав­ся на неї ба­ть­ко, вер­та­ючись п'яний з шин­ку i за­то­чу­ючись по ха­тi.
- За сцо ти ме­не стовх­ну­ла, ка­толз­на! - пи­щав дво­рiч­ний ма­чу­шин хлоп­чик, б'ючи її ку­ла­ка­ми.
I так усi!… На­вiть хлоп­цi та дiв­ча­та на ву­ли­цi хоч i не так час­то зва­ли її ка­торж­ною, але ж i на ймен­ня ма­ло ко­ли зва­ли, а як зва­ли, то все ж iз до­дат­ком: "Ота ка­торж­на До­кiя…"
Та й бу­ло за що. Вiд­ко­ли ма­чу­ха ввiй­шла в батько­ву ха­ту, ця ма­ленька, се­ми ро­кiв, дiв­чин­ка й ра­зу не гля­ну­ла на неї по-людсько­му, а все з-пiд ло­ба. Мо­же, во­на бо­яла­ся ма­чу­хи, не зна­ючи ще, яка во­на, а тiльки тим, що во­на ма­чу­ха; а по­тiм не ки­да­ла бо­яти­ся тим, що вже зна­ла, яка во­на.
...