Захар Беркут [Іван Якович Франко] (fb2) читать постранично, страница - 72

сльози бриз­нули з її очей.

- Максиме, сер­це моє!.. Більше не мог­ла нічо­го ска­за­ти.

- А де мій батько? - спи­та­ла по хвилі Ми­рос­ла­ва. Мак­сим ві­двер­нув ли­це.

- Не зга­дуй про нього, сер­це. Той, що ва­жить прав­ду й не­правду, ва­жить те­пер йо­го добрі і злі діла. Молімо­ся, щоб до­брі пе­ре­ва­жи­ли.

Мирослава об­тер­ла сльози з своїх очей і пов­ним лю­бові пог­ля­дом гля­ну­ла на Максима.

- Але хо­ди, Ми­рос­ла­во,- ска­зав Мак­сим,- ось наш батько, та й той по­ки­дає нас.

Захар глядів на мо­ло­ду па­ру яс­ни­ми, радісни­ми очи­ма.

- Клякніть ко­ло ме­не, діти,- ска­зав він по­ти­хо, сла­бим уже го­ло­сом.- До­ню Мирославо, твій батько поляг,- не су­дім, чи ви­нен, чи не ви­нен,- по­ляг так, як по­ляг­ли ти­сячі інших. Не су­муй, до­ню! Замість батька до­ля дає тобі бра­та…

- І му­жа! - до­дав Мак­сим, стис­ка­ючи її ру­ку в своїй.

- Нехай бо­ги дідів на­ших бла­гос­лов­лять вас, діти! - ска­зав За­хар.- В тяж­ких днях зве­ла вас до­ля до­ку­пи і злу­чи­ла ваші сер­ця, і ви по­ка­за­ли­ся гідни­ми пе­рес­то­яти й най­ст­рашнішу бу­рю. Не­хай же ваш зв'язок в нинішню побідну дни­ну бу­де по­ру­кою, що й наш на­род так са­мо пе­ре­бу­де тяжкі зли­годні і не розірве сво­го сер­деч­но­го зв'язку з чес­нотою й лю­дя­ним но­ро­вом!

І він хо­лод­ни­ми вже ус­та­ми поцілу­вав у чо­ло Ми­рос­ла­ву й Мак­си­ма.

- А те­пер, діти, встаньте і підведіть ме­не крихіточ­ку! Я хо­тів би ще пе­ред відхо­дом ска­за­ти де­що до гро­ма­ди, якій я ста­рав­ся щи­ро слу­жи­ти весь вік.

Батьки і брат­тя! Нинішня на­ша побіда - ве­ли­ке діло для нас. Чим ми побіди­ли? Чи на­шим оруж­жям тільки? Ні. Чи на­шою хитрістю тіль­ки? Ні. Ми побіди­ли на­шим гро­ма­дським ла­дом, на­шою зго­дою і дружністю. Ува­жай­те доб­ре на се!

Доки бу­де­те жи­ти в гро­мадськім по­ряд­ку, друж­но дер­жатися ку­пи, нез­лом­но сто­яти всі за од­но­го, а один за всіх, до­ти ніяка во­ро­жа си­ла не побідить вас. Але я знаю, брат­тя, і чує се моя ду­ша, що се не був ос­татній удар на на­шу гро­мадську твер­ди­ню, що за ним підуть інші і вкінці розі­б'ють на­шу гро­ма­ду.

Погані ча­си нас­та­нуть для на­шо­го на­ро­ду. Відчу­житься брат від бра­та, відме­житься син від батька, і поч­нуться ве­ликі сва­ри і роз­до­ри по руській землі, і пож­руть во­ни си­лу на­ро­ду, а тоді по­па­де весь на­род у не­во­лю чу­жим і своїм наїзни­кам, і во­ни зроб­лять із нього покірно­го слу­гу своїх за­багів і ро­бу­чо­го во­ла. Але се­ред тих злиднів знов на­га­дає собі на­род своє давнє громад­ство, і бла­го йо­му, ко­ли ско­ро й жи­во на­га­дає собі йо­го: се оща­дить йо­му ціле мо­ре сліз і крові, цілі століття не­волі. Але чи швид­ше, чи піз­ні­ше, він на­га­дає собі жит­тя своїх предків і за­ба­жає йти їх слі­дом. Щас­лив, ко­му су­ди­ло­ся жи­ти в ті дні. Се бу­дуть гарні дні, дні вес­няні, дні відродженн­я на­род­но­го! Пе­ре­да­вай­те ж дітям і вну­кам своїм вісті про давнє жит­тя і давні по­ряд­ки. Не­хай жи­ве між ни­ми то­та пам'ять се­ред гря­ду­щих злиднів так, як жи­ва іскра не гас­не в по­пелі.

Прийде по­ра, іскра роз­го­риться но­вим ог­нем! Про­щай­те!

Важко зітхнув ста­рий За­хар, зир­нув на сон­це, всміхнув­ся, і по хвилі вже йо­го не ста­ло.

Не пла­ка­ли за ним ні си­ни, ні сусіди, ні гро­ма­дя­ни, бо до­бре зна­ли, що за щас­ли­вим гріх пла­ка­ти. Але з радісни­ми співа­ми об­ми­ли йо­го тіло і за­нес­ли йо­го на Яс­ну по­ля­ну, до ста­ро­давнього жит­ла прадідівських богів, і, зло­жив­ши йо­го в кам'яній кон­тині, ли­цем до зо­ло­то­го об­ра­за сон­ця, вмі­ще­но­го на стелі, потім при­ва­ли­ли вхід ве­ли­чез­ною пли­тою і за­му­ру­ва­ли. От так спо­чив ста­рий Захар Бер­кут на лоні тих богів, що жи­ли в йо­го серці і нашіпту­ва­ли йо­му весь вік чесні, до доб­ра гро­ма­ди вимірені дум­ки.

Багато зміни­ло­ся від то­го ча­су. Аж над­то док­лад­но збу­лося віщу­ван­ня ста­ро­го гро­ма­дя­ни­на. Ве­ликі зли­годні гра­довою хма­рою пе­рей­шли по­над руською зем­лею. Давнє гро­мадст­во дав­но за­бу­те і, зда­ва­лось би, по­хо­ро­не­не. Та ні! Чи не на­шим дням су­ди­лось відно­ви­ти йо­го? Чи не ми се жиємо в тій щас­ливій добі відрод­жен­ня, про яку, вмираю­чи, го­во­рив За­хар, а бо­дай у досвітках тої щас­ли­вої до­би?