Земля [Василь Стефаник] (fb2)

ВОНА - ЗЕМЛЯ
То як Се­мен із за­хо­дом сон­ця вер­нув до­до­му, то зас­тав на своїм подвір'ї п'ять ко­ва­них возів, на­би­тих всіля­ким доб­ром, ще й ко­лис­ка на­вер­ху бу­ла. Коні ко­ло возів добрі. А на приспі сиділи старі й мо­лоді, самі нез­най­омі. То Се­мен ста­рий і бо­сий, з че­ре­ви­ка­ми че­рез плечі, ска­зав:
- Славайсу Хрис­ту, лю­ди добрі! Відки ви і як вас маю зва­ти?
- Ми бу­ко­винські, вой­на вігна­ла нас із до­му; я є Да­ни­ло, а це ко­ло ме­не моя жінка Марія, ста­ра вже; а це мої дві невістці з дітьми, та донька, та­кож з дітьми; та хо­че­мо у вас пе­ре­но­чу­ва­ти, як прий­ме­те.
- Ночуйте, та будьте гос­тя­ми. Ся­ду я ко­ло вас, та по­ба­ла­каю з ва­ми, а жінка най ва­рить ве­че­рю. Во­на в ме­не дру­га, мо­ло­да і год­на, як схо­че.
- А це в ме­не пер­ша, уже п'ятде­сят років, як за мною, та те­пер здуріла, та по­хо­ваю я єї десь на роз­до­ро­жу, ...