Скарб Вовчої криниці [Лариса Письменна] (fb2) читать постранично, страница - 30

— Ну чого ви носи повісили? — тормошить вона Славку і Костика. — Пора одягатись, карнавал от-от почнеться!

— Без Сергійка не будемо, — вперто крутить головою Славка. — Ми повинні бути разом.

— А як він не приїде?

Славка розгублено знизує плечима.

— Ну й народ! — сердиться Яринка і раптом, озирнувшись на всі боки, таємниче шепоче: — Ви знаєте, що товариш Орлов — не товариш Орлов, а зовсім навпаки: майор з міліції?

— Не з міліції, а з Комітету державної безпеки, — авторитетно поправляє Славка. — Знаємо.

— А дід Захар раніше був у Лисичках поліцаєм Головнею…

— І про це знаємо.

— Вони винахід інженера Коваля хотіли вкрасти, і коли б не Сергійко…

— Яринко, куди ти поділася? — гукає Оля Барабаш. — Починаємо!

Яринка злякано зойкає і мчиться геть.

— Увага! Увага! Увага! Розпочинаємо наш літній, веселий піонерський кар-на-вал!!!

До синіх очей «середньовічного глашатая» — Гриця Колоска — дуже пасують довгі лляні кучері і пишний одяг: прикрашений пучком півнячого пір'я солом'яний Танин капелюшок, синя шовкова жакетка і довгі капронові панчохи Віри Іванівни. Визолочений картонний меч на поясі завершував костюм.

— Дорогі наші гості! — глашатай галантно вклоняється і робить щось на зразок реверанса. — Зараз перед вами пройде карнавальний похід веселих, активних, роботящих і дружних! З острова… кхм… з острова….

— З казкового острова Буяна, — голосно шепоче з фанерної хатки на курячих ніжках суфлер Стьопа Волошин. — Чуєш, з казкового…

— З казкового острова Буяна, — підхоплює глашатай, — прибула до нас Царівпа-Лебідка з своїм князем Гвідоном. Привітайте їх!

Табірний оркестр грає бравурний марш. Ледь торкаючись трави і скромно опустивши очі, пропливає по галявині білосніжна Лебідка-Яринка. За молодецькими чорними вусами князя Гвідона годі впізнати біленьку Олю Барабаш.

— З країни ліліпутів приїхав до нас на карнавал знаменитий Гулівер! Зверніть увагу: він захопив з собою цілу ланку ліліпутів.

Гості плещуть в долоні і весело сміються: височезний Гулівер — Генка-вітряк, який вмостився на плечах у Віктора Михайловича, — веде за собою з десяток малюків. Ліліпути в захопленні озираються.

— Обережніше! Зараз виступить квартет! Він виконає свій улюблений музичний номер: «Бережіть свої вуха!»

А в кущах тужливо зітхає Славка.

— Не приїхав Сергійко… Стільки морочилися з цими осоружними костюмами, а все марно.

— Нічого, Славко, — потішає друга теж засмучений Костик. — Зате тепер наш Сергійко — герой! Яринка запевняє, що йому навіть медаль можуть дати! А що костюми пропали…

В цю мить, тягнучи за руку захеканого Сергійка, на них вихором налітає Томка.

— Готові? Ганьба, вони ще й не одягалися! Одягайтеся швидше, я зараз вам допоможу!

— Це не моя борода, — відчайдушно борсається в цупких Томчиних руках Костик. — Це Славчина…

— Яка різниця? Сергійку, рукавиці забув… Ой Славко, в тебе шолом задом наперед! Та жвавіше повертайся, ото горе з вами!

А на галявині кружляють живі барвисті квіти, — маки, дзвіночки, ромашки… Четверо сірих гусей несуть на крилах Івасика-Телесика, за ними на мітлі женеться відьма, люто клацаючи залізними зубами.

— Увага, увага! — дзвінко сурмить глашатай. — Зараз ми… — і раптом, стрепенувшись, підкидає вгору капелюх.

— Уррра!!! Сергійко приїхав!

З-за дерев з'являються три богатирі. Посередині статечно виступає рум'яний, товстощокий Ілля Муромець. Маленький Альоша Попович викликає у глядачів веселе захоплення: з-під квітчастої попони «коня» дріботять Костикові жовті тапочки, а по боках, майже торкаючись землі, звисають величезні мисливські чоботи Романа Петровича. По праву руку Іллі Муромця, марно намагаючись зробити суворе й неприступне обличчя, сяє щасливою посмішкою Добриня.

Лунають гучні оплески. Плещуть усі: Гулівер в чотири руки, Царівна-Лсбідка, Івасик-Телесик, квіти, гості… А чи не найактивніше бушує Степан Андрійович — колишній «товариш Орлов», справді веселий і простецький дядько.

Це був справжній тріумф. Богатирі тричі проїхали перед глядачами; проїхали б, певно, і вчетверте, якби Роман Петрович непомітно не кивнув: «Досить, пора і честь знати!»

— Відкриваємо карнавальний чемпіонат! — виголошує Гриць Колосок. — Музика, туш!

Оркестр зопалу врізав гопака, і глашатай, махнувши рукою на своє середньовічне походження, пустився навприсядки з Томкою, наспіх замаскованою шоферськими окулярами.

Яскравим полум'ям піонерського вогнища все дужче розгоряються веселощі. Дружні оплески, дзвінкі вибухи сміху гучною луною котяться по чудовому, рідному лісі, з якого щойно виловили останнього вовка.