Скарб Вовчої криниці [Лариса Письменна] (fb2) читать постранично, страница - 2
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (30) »
ТЕЛЕГРАМА
Надвечір Сергійко все приготував до походу. Він навіть випросив у матері карбованець сімдесят копійок на батарейку. А ввечері прийшов з роботи батько і ще з порога весело вигукнув: — Сибіряки наші їдуть! Від Максима з дороги телеграма. Мамо, печи пироги, а ти, Сергійку, готуйся довгождану подружку зустрічати! Марія Семенівна — Сергійкова мати — радісно заметушилася по хаті, а Сергійко з непорозумінням глянув на батька: яку ж це подружку, та ще й довгождану, йому треба зустрічати? — Ото дивак! — засміявся батько. — Тамарочку, дочку мого фронтового побратима, — Максима Максимовича з Боготола. Я ж читав тобі недавно листа від нього: дядько Максим їхатиме через нашу станцію Зубри на курорт до Криму і по дорозі заїде до нас — побачитись. Обіцяв і доню свою привезти погостювати; в нашому лісництві. А через місяць, вертаючись додому, забере. Ну, баламуте, — батько весело скуйовдив Сергійкового «їжачка», — подружка-сибірячка до тебе завтра приїде. Що ти на це скажеш? — Завтра? — приголомшено спитав Сергійко. — Татку, давай її краще післязавтра зустрінемо!.. — Як так — післязавтра? Телеграму дядько Максим дав з Москви, завтра о шостій ранку вони будуть у Зубрах. Лісничий дозволив узяти машину, на світанку і виїдемо за ними. Доки Сергійко обмірковував своє скрутне становище, батько дістав із столу фотографії і почав їх перебирати. — Ех, давненько ми не бачилися з тобою, Максиме!.. Сергійко підійшов до батька, заглянув через плече. Цю фронтову, переламану посередині фотокартку Сергійко не раз розглядав і знав, що отой височезний, на півголови вищий од батька вусатий танкіст і є дядько Максим, сибіряк, батьків найкращий друг. Дуже цікаво побачити його справжнього, живого. Тільки… краще б у дядька Максима був син… — А ось і вона — глянь, уся в Максима вдалася! Батько покачав Сергійкові іншу фотографію. На ній, уже в цивільному одязі, той самий величезний дядько Максим з білявою повновидою жінкою. А поміж ними — маленьке, худеньке, якесь витрішкувате дівча років трьох. «Нічого собі «подружка», — тоскно подумав Сергійко. Доведеться тепер няньчитися з нею цілий місяць. Пропала експедиція до Вовчої криниці…» — Худенька яка, — жалісливо сказала Марія Семенівна, — тільки оченята світяться. — Тут вона саме після хвороби. Пригадуєш, Максим писав, що тяжко хворіла Тамарочка, насилу виходили. — Як же вона, бідненька, таку далеку дорогу знесе? — Так то ж коли було! Вона давно видужала. — Не кажи! — перебила мати. — Коли бідна дитина так тяжко хворіла, нелегко знову набратися сили. Звісно, Сибір, морози, там хоч хто захворіє. Треба буде її у нас гарненько підправити. Побіжу завтра на село до Писаренків — меду дістану. Ти ж, Сергійку, гляди, розважай дівчинку та, боронь боже, не кривдь її! — Треба їй, мабуть, ляльку купити, — мало не плачучи, сказав Сергійко. — Я ж не знаю, чим її розважати… — Для чого ляльку? — здивувався батько. — Їй тепер уже дванадцять років, як і тобі. Рукоділля їй треба, вишивання-нашивання всяке, ото дівчача справа. Мати знає, сама такою була. — Авжеж, авжеж, ти вже не турбуйся. Знайдемо їй і вишивання, і нашивання, догляну, мов рідну донечку. Нехай поживе з нами хоч трохи тиха дитина, може й нашого паливоду присоромить. Піду дістану новий килимок та постелю в маленькій кімнатці, там їй буде затишно. Мати пішла до комори, але відразу й повернулась. — За скринею лежала, — здивовано сказала вона, роздивляючись чималу, туго напаковану торбу. Сергійко метнувся до торби, але мати вже розв'язала її. — Аж ось де мій мотуз! — вона витягла з торби змотаний жмутом мотузок. — Сьогодні півдня шукала, довелося в сусідів позичати. Паляниця… сало… яблука… Що це таке? — Марія Семенівна підозріло глянула на сина. — Чи бува не на цілину знов зібрався? — Ні, — понурився Сергійко. — Не на цілину… — А куди хотів чимчикувати? Сергійко мовчав. — Ну, досить, Маріє, — вступився батько. — Нікуди він не почимчикує — не соромитиме нас перед дорогими гостями. Лягай спати, хлопче, та гляди, — вже суворо додав він, — щоб ми з тобою не посварилися!
ЗУСТРІЧ
Вдосвіта Петро Трохимович, Сергійків батько, вийшов з хати, щоб завести машину. — Ку-ку-рі-ку-у!.. — залунав раптом десь попід вікнами несподіваний півнячий дует. Петро Трохимович хмикнув і прислухався до голосів. «Славка об'їждчиків… другий, здається, Костик — бухгалтерші нашої синок… Ох, ці хлопчаки! Недаремно ж Сергійко торбу наготував!» І, намагаючись не сміятись, гукнув: — Маріє, чого це ти курей порозпускала? Гляди —
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (30) »
Последние комментарии
18 часов 10 минут назад
18 часов 26 минут назад
18 часов 39 минут назад
18 часов 44 минут назад
21 часов 16 минут назад
21 часов 20 минут назад