Прометей (скорочено) [Андрій Самійлович Малишко] (fb2) читать постранично, страница - 2

патронташ І п'ять гранат знайшли в соломі? Він ночував в чужому домі, Він двічі ранений. Він — наш! Ми з ним по—своєму. А вам Я все сторицею віддам: В теплушки всіх, гайда в дорогу. Хати ж — з порогу до порогу Спалю, стопчу — віддам чортам.

     Люди хитнулися, як лан колючої трави. Тільки очі горіли дідівські та дівочі, і сльоза блищала в матері—вдови.

     Боєць підвівся, поглянув на майдан, уявив цих людей у сірих теплушках, ступив уперед два кроки і сказав: «Стріляй! Розвідник я. Солдат».

     V

     Чотири дні й чотири ночі тримали воїна в холодній комірці. Йому знову пригадувався рідний полк, клекіт бою, зоряні світанки.

     Аж ось у двері стукають. Все. Надії край. Такий короткий день і такий короткий вік. А кому це розкладений вогонь на кручі? Унизу гомонить людський потік. Б'ють барабани. Літає вороння.

     Юнака повели на шпиль. А людські очі просили: говори, скажи що-небудь! Його скрутили ремінням, підняли високо на дубі.

     1 стало видно йому білий парус з—за ріки, усе Лівобережжя, рідні армії й полки. Як товариші —бійці зайняли нові рубежі, а кошовар зварив обід, і листи доставили в траншею. Що ж, колись

     Земля повернеться, й над нею Умитий день зійде без бід.

     А в юнака — ніч біля ніг. Огонь, звиваючись, побіг до рук.

     ...Юнацькі руки молоді. Вам добре б тішитись в труді. Тесать, копать, залізо б гнути, Садити сад, зелені рути, Плоти гонити по воді.

     Кохання б в серце полилось,— Вам гладить золото волось, Своє тепло — коханій дати. Ви ще не вміли обнімати, А воювати — довелось...

     Огонь сягає до очей юнака. Дуб палає в мільйони свіч. І сушить груди мука люта. Реміння перегоріло і боєць, як та птиця, під зойк людей летить униз.

     Тріпоче серце: «Я люблю У спразі, в радості, в жалю, Огнем напоєне до краю, Горю, м'ятежне, не згоряю! І не прошу, і не молю...» — Дивіться, люди, по мені Устануть інші в пломені, Ставайте й ви в трудні походи. Не вип'ють прокляті заброди Живущу кров мою. О ні!

     Димить димовище під хмару, тріщить дуб оджару і тліє з серцем до кінця.

     Ущухло вогнище. Людей погнали в село. Лише хлопчак засмучений залишився на попелищі. Довго дивився, тоді не витримав і впав на землю у плачі. Потім зібрав жаркі вуглини — серця стлілого останки — і заховав на грудях:

     «Живіть мене теплом своїм,

     Я понесу вас в кожен дім,

     Щоб знов життя людське розквітло,

     Чи ж ваше горде, яре світло

     Не вмре, як одинокий грім?»

     «Ой хлопчику, хороший мій,

     Чому ти плачеш? Зрозумій,

     У добре літо, в гожу весну

     Я знову встану, я воскресну

     Цвітком людських ясних надій...»

     Світало. Хлопці-плотарі підтягали якорі. Дуб стояв, як чорний меч, і торкався білої зорі.

     І здалося авторові, що це він стоїть, горить і не згоряє. Що вже спалений стоїть «в тривожнім віці на краю» і людям серце простягає. А спогад лине з далини:

     О мій русявий Прометею, Загублений в ночах війни!..

     1946 р.