Тут недавно, твои хозяева из НАСА написали, что первый человек в космосе - американец. А в играх у них Берлин тоже брали США. Так кто там историю переписывает? И да, Россия - великая страна, с великой историей. А вот у твоей неньки истории нет вообще. Только список военных преступлений. Да, потомок древних укров, согласно вашего учебника истории за 7 класс, появившихся 140 тыс. лет назад. Т.е. на 90 тыс. лет раньше всего остального
подробнее ...
человечества.
Поэтому заляпай п'ятачок, и бегом до военкомату. Время подыхать за неньку
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
припав грудьми до пульта, простягнув уперед руку і щосили потягнув до себе важіль підйому. В ту ж мить земля на екрані посунулася вбік, згойднулася м'яко, заколивалась і почала віддалятися.
Було страхітливо тихо. І від свідомості, що за сотні метрів попереду, в носовій частині корабля, вирує, скаженіє могутній турбореактивний двигун, що всередині балона вже запульсували нестримні хвилі ядерних реакцій, від думки, що вся земля, і небо, і заводські корпуси зараз спалахнули багряним відблиском, Ріхтерові зробилося моторошно.
Але треба діяти. Кожним нервом, кожною клітиною тіла він відчуває свою злютованість з «Левіафаном». Минула хвилина розгубленості, в грудях твердне залізна впертість. Вище, вище, в небесний простір, в холодну зоряну пустку…
— Нас захищають їхні ж ракети, — прошепотів Зіберт.
— Але нас може згубити їхній шал, — озвався Крейський. — Ці маніяки здатні на все… Однієї ракети з землі досить, щоб «Левіафан» зі всім своїм вантажем…
— Годі! — вигукнув Ріхтер. — Якщо вони попросять допомоги протиповітряних батарей, там ще подумають…
Вогники міста на екрані даленіли, переливалися, мов фосфоричні світляки на морському дні. «Левіафан» невпинно набирав висоту. Місто залишалося позаду.
— Здається, час, — кивнув Крейський на мікрофон.
— Час, — голосно, немов пересилюючи шум моторів, сказав Ріхтер.
Це було найважче. Що скажуть люди, оті введені в оману, які зараз по всіх відсіках корабля ждуть наказів комендора? Як пояснити їм політ у невідомість?
— Команда! Друзі мої!.. — Ріхтер вхопив обома руками чашечку мікрофона, голос його забринів зворушливою пристрастю. — Оповіщаю вам тяжку правду. Хай совість і віра в справедливість підтримають вас у цю хвилину… — Він зробив коротку паузу, глянув невидючими очима на Зіберта, Крейського, знову втупився в мікрофон» і враз, ніби перед ним постали всі довгі роки його поневірянь і сумнівів, ніби побачив перед собою нерухоме тіло Гельди, улесливу посмішку Густава Кірхенбома, ніби виринуло перед його зором затуманене кривавим маревом видовисько знищеного Дрездена, — підвівся з крісла, взяв у руки мікрофон і, дивлячись у чорний ілюмінатор, заговорив гучним, гнівним голосом — Правління компанії вирішило передати корабель в руки африканських екстремістів. На борту «Левіафана» — ядерні ракети, останні, ще не знищені на нашій землі ядерні ракети. Рятуючи людство від катастрофи, ми захопили «Левіафан» і підняли його в повітря. Перед нами два шляхи: або направити корабель в Африку, або… — в голосі Ріхтера забриніли патетичні нотки, — або ж викинути цю підлу, богопротивну зброю в море і віддати корабель Всесвітньому Аеросиндикатові, якому він і належить згідно з міжнародним контрактом. В ім я святих заповідей людства ми вирішили обрати шлях спасіння. Будьте ж мужніми! Кожен мусить виконувати свій обов'язок!
Динамік мовчав, жоден голос не озвався на Ріхтерові слова. Не було протесту, не було й згоди.
— Я розумію їх, — сказав тихо Зіберт. — Їх чекає нелегка доля. Вони кинули своїх близьких, роботу… Але іншого виходу немає.
— Я певен, вони виконають твою волю, — ствердив і собі Крейський. — Ось зараз… стривай…
Раптом на екрані відеотелефону з'явився вусатий літній чоловік, старший штурман корабля. Біля нього темніла худорлява постать Блютнагеля.
— Прошу уточнення курсу, — сказав вусач.
— Товаришу Ріхтер! Група пілотажу просить вказати точний курс! — сяйнув зубами Блютнагель, і Ріхтер побачив, як злегка опромінилося усмішкою й лице літнього штурмана.
— Курс один — норд-норд! До самого полюса!
Старший штурман схилив голову. Екран згас. Вимкнувши відеотелефон, Ріхтер підійшов до ілюмінатора, де стояли його друзі.
— Земля, — глянув униз.
— Наша земля, — прошепотів Зіберт. Вийняв носовичок і почав старанно витирати змучені безсонням очі. — Я навіть не попрощався з старою. Не спить зараз. Мені здається, я бачу наше вікно. Онде — вогник за третім мостом.
Ріхтер, примружившись, глянув у далечінь.
— Я завжди мріяв про таке вікно.
В цю мить загуділи одразу всі телефони. Крейський зраділо підштовхнув Ріхтера до комендорського крісла.
— Іди! Тебе кличуть люди. — І, нахилившись над ним, гаряче зашепотів: — Скажи їм, що скоро зійде сонце і що колись ми знову повернемося на батьківщину. Нас жде багато справ, які треба зробити власними руками.
Примітки
1
Анісе — на мові банту означає вигук радості й привітання.
(обратно)
Последние комментарии
53 минут 45 секунд назад
57 минут 45 секунд назад
1 час 25 минут назад
2 часов 16 минут назад
3 часов 38 минут назад
5 часов 4 минут назад