Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
здаються знайомими, а я не можу пригадати, де їх бачила. Як на сміх. Він схожий на прокурора».
І враз думки зупинились. Інга знову, бачила перед собою зал суду, де судили групу гестапівців. Це може бути один з засідателів того суду. Вона уважно розглядала їх тоді — цих людей треба знати. Але цей, здається, не схожий на жодного з них.
На тому суді, незважаючи на обстановку в Західній Німеччині, гестапівців суворо покарали. Вона знала, що прокурор одержав багато листів з погрозами і якимись пропозиціями, але з’ясувалося, що він непідкупний і не боязкий.
Цей спогад схвилював Інгу.
Автобус наближався до чехословацького кордону, і розмови почали стихати. Тих, хто їхав сюди вперше, гнітив страх.
Чорнявий красень ще раз повернувся і подивився на неї. Інга зрозуміла, що він не захоплюється нею, а вивчає її. Та його очі закривали сині окуляри, які змінювали обличчя. У жодного з засідателів на тому суді не було окулярів. «Я починаю втрачати розум, — занепокоїлася Інга. — Вони все ж таки не можуть знати, що я виїхала сюди. Сумнівно, щоб вони знали. мене, хоч їх ніколи не можна недооцінювати».
Їй спало на думку, чи не їде цей чорнявий до Чехословаччини з тією ж метою, що й вона. «Попереджаю, що вони ні в якому разі не повинні перехопити це, — сказав шеф Герстнер перед самим її від’їздом. — А є відомості, що вони теж охотяться за цим!»
Вона задивилась на красеня. І знову заспокоювала себе. Але в цю мить ще одна думка страшенно схвилювала її.
Дах автобуса був зроблений з зеленого прозорого плексигласу. Навіщо ж тоді в такому приємному освітленні темно-сині окуляри?
*
Другого дня секретарка районного народного комітету стомлено зітхнула.
— Я вже, здається, допрацювалася. Точно знаю, що заклала в машинку аркуш паперу, а конверт зі штампом поклала на столику, з правого боку. Папір у машинці, а конверта немає.
— Стільки галасу, Геленко, через якийсь конверт, — зауважив референт. — Він був заадресований?
— Ні.
— Ну то що ж сталося, Геленко?
Проте у секретарки були свої турботи. Сиділа і підраховувала на пальцях:
— Тут був той Кадержабек, що хоче їхати до Відня, потім Лазнічка — у квартирній справі, я послала його в п’яту кімнату, потім якась… Інженер з Мюнхена, іхтіолог, потім Кроупа… Ні, я таки божевільна…
— Геленко, хіба то так важливо?
Вона спохмурніла.
— Ні, це просто прикро — самій собі здаватися божевільною.
За вікном ішов та й ішов дощ.
*
А через два дні солдат Кучера ніс листа з штампом районного народного комітету. Завернув до халупи одного лісоруба, кинув листа на стіл.
— Урядові справи — дуже неприємні справи, — засміявся він ще в дверях. — Але вам, пане, не може писати ніхто інший, крім уряду.
Він сів за стіл, з якого стирчали гвіздки.
Лісоруб здивовано дивився на лист.
— А якщо це не мені? — пробурмотів він.
Потім розірвав конверт. На його обличчі ще була недовіра. Та коли прочитав кілька рядків, у нього раптом затремтіли руки. Важко навіть було повірити, що такі великі руки можуть тремтіти.
Він швидко прикрив долонею листа і повернувся до солдата.
— А ти чого заглядаєш, га?
Солдат Кучера проковтнув слину. Він і не думав заглядати, він тільки стежив за мухою, яка сіла на край листа і почала на ньому чепуритись.
— Я… бога ради… — почав він.
Чоловік зім’яв листа. Трохи згорбився і почав розмірковувати. «Якщо цей солдат прочитав початок — це було б погано». Йому важко було зрозуміти все одразу — його мозок одвик від напруженої роботи.
Раптом його охопила страшенна радість, і він дико зареготав. Налапав під столом і витяг пляшку міцної самогонки.
— Пий! — сказав солдатові. — Випий за моє здоров’я!
— Де там! — Солдат Кучера відсунув пляшку від себе. — Мені за дві години на зміну. А ви що, дістали спадщину?
— О так, мільйон, — засміявся чоловік.
А потім подивився у вікно на кордон.
До дроту можна було докинути каменем.
*
Молодший сержант на спостережній вежі на мить відклав бінокль. Пекло очі. Він уважно вдивлявся у прикордонну смугу більше так, за інерцією. Тепер тут панував спокій, та все одно дідько повірить тому спокою. В усій широкій долині, оточеній з обох боків горами і розділеній внизу звивистою річкою, не було нічого, вартого уваги.
Замислившись, сержант задивився на лісоруба, що сидів там на горі, на межі, спершись підборіддям на коліна. «Що він тут робить?» — подумалося. Бачив його завжди тільки за роботою. Ніколи не сидів він так, склавши руки.
З нашого боку йшли провідник і стрілець — і так само на тому боці двоє прикордонників. І ті й наші з собакою. Собаки також належали до прикордонних буднів.
М’яко спускався на землю вечір. Тіні ставали довшими. Звідси, з вежі, ще краще було видно, як вони збільшувались.
Пахли модрини і сосни. Звідки взялися ці пахощі таволги і давно одквітлого дикого жасмину? А вночі почнуть фосфорувати на луках опеньки, що ростуть там на диво
Последние комментарии
2 часов 44 минут назад
2 часов 48 минут назад
8 часов 9 минут назад
1 день 19 часов назад
2 дней 3 часов назад
2 дней 18 часов назад