Витязь у тигровій шкурі [Шота Руставелі] (fb2) читать постранично, страница - 2
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (73) »
ПРО РОСТЕВАНА, АРАБСЬКОГО ЦАРЯ
Ростеван був цар арабів,- з ласки бога владував, Щедрий, скромний, величавий, проводир звитяжних лав, Сам - звитяжець незрівнянний, охоронець людських прав, Милосердий, справедливий, ще й речисто промовляв. Цар, не мавши сина, доньці віддавав усю любов. І вона над світом сяла, з сонцем зрівняна немов. Хто її узрів - цей погляд душу й розум в тих зборов; Щоб їй славу скласти, треба сто сот тисяч мудрих мов. Тінатін - її наймення хай відоме буде всім! Як вона зросла, то сонце світлом тьмарила своїм. Володар величний скликав всіх вазірів в пишний дім, Посадив їх поруч себе і сказав привітно їм. Мовив так: «На спільну раду ви прийшли; питаю вас: От, коли троянда в'яне,- чи в саду нема прикрас, Чи отам не розцвітає юна квітка в той же час? Ніч безмісячна надходить, сонця блиск уже пригас. Вік марчіє мій. А старість - це найтяжча із недуг. Не сьогодні вмру я - взавтра. Світу так вершиться круг. Як блищати може сяйво, що іде уже за пруг? Хай дочка, ясніша сонця, царствує над всім навкруг!» Відрекли вазіри: «Царю! Про літа свої старі Нащо ви згадали? Втішна нам троянда й в тій порі, Як прив'яне. Запашніше розцвіта вона вгорі. Навіть з місяцем ущербним чи змагатися зорі? Не кажи так, володарю! Не зав'яв троянди цвіт, Всіх чужих порад мудріший навіть хибний твій одвіт, Але слухатись покірно звикли ми багато літ: Передай же трон красуні, що осяла сонцем світ. З ласки бога буде править, хоч і діва ще, цариця; Вміння й мудрість є у неї - нам лестити не годиться, Бо ділами, як промінням, вже засяла сонцелиця. В лева рівні левенята - чи самець то, чи самиця». Автанділ спаспет був славний, амір-спасалара син, З кипарисом рівен зростом, був як сонце й місяць він: Підборіддя ще не вкрила мужня прорість волосин, Та його вбивали стріли - довгі вії Тінатін! Він свою любов міджнура у душі таїти звик; Як її не бачив довго, то в'ялив троянди щік, А як бачив - рану серця пломінь непогасний пік. Годне співчуття кохання, що разить людей навік! Автанділ зрадів, почувши владаря свого ухвалу Передать дочці державу, і надумав так помалу: Буду бачити частіше лик просвітлого кристалу,- Може, знову оживлю я щік своїх троянду в'ялу!» Воля владаря арабів рознеслась по всій країні: «Віддаю над вами владу я дочці своїй єдиній,- Хай вона зоріє сонцем кожній, що прийде, людині. Всі до нас збирайтесь, будьмо Тінатін вславляти нині!» Йдуть араби. Рушив війська здвиг, не бачений ще доти. Автанділ - воєначальник тьмочисленної кінноти - І Сограт - вазір найближчий, що ділив з царем турботи, Встановили трон коштовний дивовижної пишноти. Батько сам перед народом Тінатін веде до трону, Садовить і власноручно царську подає корону, Берло віддає, вдягає в одяг з пурпуру й віссону. Світлосяйні очі діви сяють людям крізь запону. Відступили і вклонились всі, що тут зібрались, люди; їй на славу линуть кличі, линуть співи звідусюди, І солодкі звуки сурем, і кімвалів перегуди. Тільки діва плаче, хилить крила ворона на груди. Недостойна - так вважає - в руки взять державу й владу, І бринять по щоках сльози, мов струмки в трояндах саду. Цар- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (73) »
Последние комментарии
9 часов 39 минут назад
11 часов 12 минут назад
15 часов 6 минут назад
15 часов 10 минут назад
20 часов 31 минут назад
2 дней 8 часов назад