Гравiантена Iвана Мудрого [Василь Павлович Бережний] (fb2) читать постранично, страница - 2

химери?

- Центром Всесвiту? - перепитала. - О боже, яким центром?

- Та вже ж не геометричним, такого немає. В кожному разi, його неможливо визначити. Та це менi й нi до чого.

- Ну тодi...

- Слухай уважно. Я не буду зараз говорити тобi про тонкощi свiтобудови, про її високий ступiнь упорядкованостi, що й забезпечило виникнення i розвиток життя на Землi, в тому числi мислячої матерiї. А от давай вiзьмемо живу клiтину. Тобi, певне, вiдомо: наука розкрила складну структуру цього бiологiчного комбiнату, розпiзнала тонкi бiохiмiчнi реакцiї, наслiдком яких є саме життя. Детально дослiджено, наприклад, зародковi, ембрiональнi клiтини. I що ж виявилось? Однаковi на першiй стадiї розвитку, вони, проте, в подальшому розвиваються не однаково, дають початок рiзним органiзмам. Чому? Ти скажеш: програма, код, закладений у генах. Це так. Але звiдки ж взялась ця програма, як вона виникла? Цього наука ще не розкрила. От я, й хочу...

- Ти зайнявся цитологiєю?

- Завдання стоїть ширше. Про клiтину - це я тобi для iлюстрацiї. Хоча в нiй, як сонце у краплi води, вiдображена Суть. - Iван рiзко повернув голову i так поглянув їй в обличчя, що дiвчина опустила очi. - То де ж, по-твоєму, взявся код у клiтини?

- Ти так говориш, наче я.... дослiджую, - зiтхнула Надiя.

- Чи я не знаю твого фаху ? Я тiльки хочу, щоб ти замислилась: звiдки? як? навiщо?

Iван Мудрий замовк, аж доки не скiнчився Андрiївський узвiз, i вони опинилися на Подолi бiля реставрованої ротонди iз Самсоном, що роздирає левовi пащу: звiдти мають политися цiвки води.

- От бачиш, - Iван кивнув у бiк ротонди, - отак i Наука намагається видобути Iстину з Природи.

- I що ж, ця твоя антена...

- Авжеж! Гравiтацiйна антена допоможе менi зробити переворот у свiтовiй науцi.

Очi йому жеврiли завзяттям, i Надiїне серце стиснулось у передчуттi чогось лихого. Що з ним сталося? Вiн ще не був таким несамовитим... Якась манiя...

День розгорявся, Андрiївська церква вгорi, пiд самiсiньким небом, купалася в золотi.

- Правда, гарно? - обiзвалась Надiя, завваживши, що Iван дивиться на ажурнi хрести пiднебесного храму.

- Гарно... - сказав замислено. - Але навряд чи менi вдасться скористатись ними... Розумiєш, Гравiтацiйну антену треба приєднати до якогось шпиля. Розрахунки показують, що хрест для цього пiдходить якнайкраще. Сигнали пiдуть одночасно в трьох напрямках. У зенiт i горизонтально.

Надiя прикусила губу i з острахом зиркнула на нього з-пiд хутряної шапочки.

Раптом Iван клацнув пальцями i вигукнув:

- Еврiка! Iдемо на Печерськ. Лаврська дзвiниця, сподiваюся, не так охороняється, як цi музеї. До того ж вона ще й вища.

Ой як хотiлося Надiї вiдговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Iванову впертiсть, не обмовилася й словом.

У гущавинi приднiпровських паркiв на Печерську ще де-не-де бiлiли латки снiгу, дерева, вловлюючи тепло, полоскали гiлля в прозорiй синявi повiтряного океану. I над усiм високо в небi сяяли золотi банi Лаври.

Настрiй у Надiї кращав, душа нiби виходила iз нервового зацiпенiння. У парку, хоч i безлюдному, легко дихалось.

- Бачиш, як високо? - Iван кивнув у бiк Лаври. - Дзвiниця - наче ракета, нацiлена в космос! Але я пошлю в небо мирнi запити, мушу дiзнатися, з якою метою поставлено цей експеримент.

- Про що ти говориш? - здивувалася Надiя.

- А ось про це все, - крутнув головою Iван, - про Землю i Сонце, Галактику i людину. Менi хочеться цього знання так само, як спраглому мандрiвниковi в пустелi хочеться води.

Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, почав облизувати їх язиком.

- Але ж такi масштаби... - Надiя поглянула на Сонце. - Експерименти проводяться все-таки в лабораторiї.

- Може, це i є лабораторiя, - твердо, без вагання сказав Iван. - Звiдки знати? Що ж до розмiрiв, то... все це iлюзiя. Нi вiдстанi, анi рух не можна визначити абсолютно. Усе на свiтi вiдносне. Ми навiть не знаємо, великий наш Всесвiт чи навпаки - маленький. Так, так, ти не округлюй своїх очей. Уяви собi, що, поки ти спиш, Всесвiт узяв та й зменшився до розмiрiв, скажiмо, горошини. В однаковiй пропорцiї поменшало Сонце i Земля, атоми й молекули, все-все. I ми, звичайно.

- Цiкаво, що ж би сталося?

- Прокинувшись, ти б i не помiтила цих змiн. От тобi й масштаби. Може, якийсь розумака поставив цей експеримент для своєї докторської дисертацiї, чи як там у них зветься, та й метикує над горошиною. А ми тут собi мрiємо та зiтхаємо.

- Та нi, Iване, ми - люди, а не пiддослiднi кролики. Цiєю думкою треба пройнятися, тодi й життя буде повноцiнне.

Вiн аж зупинився, вражений не так цими словами, як упевненим, категоричним тоном досi сумирної Надiї.

- Саме тому, що ми - люди, я й хочу дiйти Iстини. Зрозумiла?

Надiя знизала плечима, мовляв, доходь, хiба я заперечую?

Згадався епiзод кiлькарiчної давностi, ще з студентських часiв. Тодi їх щоосенi возили на Житомирщину збирати хмiль. Якось довелося працювати поблизу рiчечки, через яку будувався новий мiст. Робота йшла - як море горить. Радгоспiвськi будiвельники сяк-так поклали на двi дерев'янi палi довгу колоду, а другої такої не привезли, то вони покинули все те й подалися