Ефемерида кохання [Василь Павлович Бережний] (fb2) читать постранично, страница - 2

поняття.

- Я б її на руках носив...

- Не думаю, що їй це було б приємно i зручно.

- Цiлував би її, цiлий день не спускав би з рук i цiлував.

- Дурниця, - заперечив Сократ. - Ну, що в тому приємного: притулити губи до губiв чи до щоки?..

Никон замахав руками:

- Та для мене щастя, просто щастя чути її голос, бачити, як вона ходить!.. Менi радiсно, що вона є на свiтi!

- Самонавiювання, - спокiйно констатував Сократ. - Дiвчата всi однаково ходять - спортивна ж програма одна.

- Ех ти!.. - безнадiйно махнув рукою Никон. - Це важко зрозумiти, це треба вiдчути...

- Я розумiю одно: iнстинкт продовження роду. I навiщо всi оцi красивостi, всi "охи" та "ахи"? В давнину, я читав, як через оце так зване кохання стрiлилися, вiшалися, топилися, гамселили одне одного, рiзалися, випiкали кислотою очi, пробивали черепи, отруювали себе мiцними напоями, ковтали дим, божеволiли, дурiли, чманiли i замрiювались. Так то ж були вiдсталi, можна сказати, дикi iстоти! Прокидався iнстинкт продовження роду i пробуджував багато iнших тваринних iнстинктiв. Соромся, Никоне! Усвiдомлюєш, до чого ти докотився? Закохався!

Ця тирада не справила на Никона нiякого враження.

- А я, знаєш, оце випив би з досади мiцного вина... - задумливо промовив вiн. - Отакого ото, як викопали археологи на Кавказi.

- Бачиш, бачиш! - жахнувся Сократ. - Ти опускаєшся до рiвня стародавнiх людей! Але яка в тебе досада? Ти ж доводиш, що це радiсть - закохатися! Об'єкт твого кохання також закоханий, звичайно?

- Так. Але в iншого.

- Он воно що! - аж засмiявся Сократ. - Ланцюгова реакцiя! Але цьому можна зарадити.

- Як?! - з надiєю в голосi спитав Никон.

- А дуже просто: забудь її. Забудь, i все. Нащо про неї думати, коли вона думає про iншого, а той iнший, певне, ще про iншу, а та в свою чергу...

- Не дотепно, - перебив Никон.

- Але ж згодься, що й тут є своя, заздалегiдь визначена орбiта: захоплення, обожнювання, звичка i, нарештi,- байдужiсть. То чи не краще пришвидшити еволюцiю цього поняття i - забути?

- Це тобi легко говорити. Забути її просто неможливо, зрозумiй неможливо! Я б оце не то що на ракетi - на крилах полетiв би до неї на Землю... Вона працює в Заповiднику природи на Українi.

Сократ лагiдно усмiхнувся i встав. Пiдняв срiблясту штору, що закривала прозору стiну, i деякий час дивився на мiсто. Рухомi стрiчки тротуарiв несли в рiзних напрямах сотнi, тисячi людей, контури будiвель - то ламанi, то хвилястi - спадали за обрiй, а крiзь гiгантську пiвсферу, що захищає мiсто вiд космiчного холоду, ллється дощ сонячного промiння.

- Поглянь, Никоне, он там бiлiє, iскриться горбатий дах. То Центр здоров'я. Там вилiковують усi хвороби.

- Я здоровий, нащо менi той Центр?

- Нi, ти хворий. Тяжко хворий, друже. Твої аналiзатори дають неправильну картину дiйсностi.

- Та не вигадуй дурниць, - Никон зiгнув руки в лiктях, напружився заграли м'язи передплiччя, грудей, спини, нiг. Вiдчуття сили i бадьоростi забринiло в усьому тiлi. - Здоров'я менi не позичати! Ну, а щодо аналiзаторiв, то вони менi точно засвiдчили: нема кращої в свiтi!

- Якщо хочеш знати, в тебе психiчна хвороба. I дуже небезпечна.

- Як же вона зветься згiдно з твоїм реєстром?

- БК.

- Що за БК?

- Безнадiйне кохання.

Никон розсмiявся, та так заразливо, що, здавалося, i стiни в кiмнатi от-от розсмiються.

- БК! Оце вигадав! - Никон вхопився за живiт. Лице йому почервонiло, а з очей так i бризкало веселiстю. Вiн вибухав i вибухав смiхом.

А Сократ поглядав на нього сумовито. "Безпричинне збудження, - думав вiн, - то активiзацiя, то падiння тонусу. Цiлковитий психiчний розлад". Почекавши, доки Никон пересмiється, вiн лагiдно сказав:

- Заспокойся, друже. Коли б ти мiг вгамувати свої нерви, я довiв би тобi, що нiякого кохання, власне, в природi немає...

- Навiть безнадiйного? - пирхнув Никон.

- Не iронiзуй. Так, нiякого кохання, лише розмови про нього, - спокiйно вiв далi Сократ, - розумiєш? - розмови! Адже це почуття аж нiяк не вiдображає самого об'єкта, а тiльки передає суб'єктивне ставлення до нього.

- Ну, гаразд, - Никон сiв до столика i почав витирати хусточкою чоло. Все-таки менi цiкаво: невже ти ще не закохувався?

- Хочеш сказати, чи я не чманiв? - скривився Сократ. - Нi, як казали в давнину, бог милував. Але спостереження показують, що дев'яносто дев'ять вiдсоткiв юнакiв хворiють на цю хворобу, в тому числi кiлька вiдсоткiв на БК.

В його рiвному, спокiйному голосi було стiльки байдужостi, скрипу сухого дерева, що Никон одразу перестав смiятися. "Що з ним трапилось? подумав, окинувши товариша спiвчутливим поглядом. - Невже його iнтелект зовсiм придушив емоцiї? Хiба це людина? Робот!"

- Слухай, якщо ти сам не вiдчуваєш... як би тобi це передати... - Никон наморщив чоло i деякий час мовчав. - Нi, цього пояснити не можна, - трiпнув чубом, - бо кохання - це таємнича незбагненна штука! I в кожного воно iнакше, своє, неповторне...

- Уже й незбагненна! Ти зовсiм одурiв. Не забувай, що ми живемо в двадцять першому столiттi, i можливостi математичної психологiї набагато розширились. Кохання, як всяке явище матерiального свiту, - скрипiв далi Сократ, -