Плащ [Роберт Альберт Блох] (fb2) читать постранично, страница - 3

собі плаща й грізно, як йому здавалося, зблискував очима. Ні, він таки зіграє сьогодні упиря!.. Він викликав телефоном таксі й спустився у вестибюль. Невдовзі туди зайшов і таксист. Гендерсон чекав на нього, загорнувшись у свій чорний плащ.

– Я бажаю, щоб ви одвезли мене куди слід, – промовив він низьким замогильним голосом.

Таксист тільки глянув на нього – і зблід наче крейда.

– Що... що ви к-к-кажете?

– Це я викликав вас сюди, – таким самим нутряним голосом сказав Гендерсон, насилу стримуючи сміх. Тоді кинув на таксиста лютий погляд і махнув полою плаща.

– Авжеж, авжеж... О’кей...

Таксист прожогом вискочив на вулицю. Гендерсон поважно виступав услід за ним.

– Куди їхати, хазяїне?... Цебто, я хотів сказати “сер”...

Поки Гендерсон тим-таки владним тоном називав адресу і вмощувався на задньому сидінні, перелякане шоферове обличчя й разу не обернулось у його бік. Машина так рвонула з місця, що Гендерсон, не виходячи з ролі, аж реготнув глибоким басом. Почувши той сміх, водій геть запанікував і погнав машину на межі дозволеної швидкості. Гендерсон лунко зареготав, і вразливого таксиста аж заколотило на його сидінні. То була знаменита поїздка, але найнесподівані ше сталося насамкінець: коли Гендерсон виліз із заднього сидіння, дверцята за ним миттю захряснулись, і таксист чимдуж погнав геть, не взявши плати.

“Здається, я непогано ввійшов у роль”, – потішено подумав Гендерсон, простуючи до ліфта, щоб піднятися до Ліндстромового помешкання, яке займало весь горішній поверх.

У кабіні було ще декілька гостей, з якими Гендерсон уже зустрічався на інших вечірках у Ліндстрома, але ніхто з них його начебто не впізнавав. Подумати лишень, як змінили весь його вигляд незвичний плащ і незвичний вираз очей, – дивина, та й годі! А от люди, що їхали з ним у ліфті, повбирались аж надто вигадливо: одна жінка зображувала пастушку в стилі Ватто, друга – іспанську танцівницю; високий чоловік нап’яв на себе балахон паяца, а його приятель красувався в костюмі тореадора. Проте Гендерсон упізнав їх усіх, бо їхні дорогі одіяння, власне, й не були справжніми маскарадними костюмами – вони не тільки не приховували вбраних у них осіб, а навпаки, мали на меті увиразнити ті чи ті риси їхньої зовнішності. Більшість гостей на таких костюмо ваних вечірках дає волю своїм тамованим бажанням. Жінки виставляють напоказ статуру; чоловіки або підкреслюють притаманну їм мужність, як робить оцей “тореадор”, або ж блазнюють. Усе воно гідне хіба що жалю: ці світські бевзі, прагнучи вдовольнити свою зголоднілу уяву, залюбки скидають похмурі ділові костюми й безоглядно поринають у барвистий світ театральних лож, чи аматорських вистав, чи балів-маскарадів. А чом би їм не носити своїх кричущих, яскравих уборів просто на вулиці?.. Гендерсон не раз уже розмірковував над цим.

Звісна річ, оці четверо в ліфті мають у своїх маскарадних костюмах вельми принадний вигляд – такі вони всі сповнені здоров’я, рум’янощокі, життєрадіс ні. Такі в усіх гладенькі, налиті шиї... Гендерсон позирнув на пухкі плечі найближчої до нього жінки. Позирнув – і, сам того не усвідомлюючи, прикипів до них довгим поглядом. А тоді раптом завважив, що його супутники збилися докупи в протилежному кутку кабіни, якнайдалі від нього, вочевидь настрахані і його плащем, і лиховісними зблисками в очах, і втупленим у ту жінку поглядом. Їхня весела балачка нараз урвалася. Жінка подивилась на нього так, наче хотіла щось сказати, та в цю мить двері ліфта розсунулись, і Гендерсон з полегкістю звів дух.

Що це за чортівня з ним? Спершу таксист, тепер оця жінка... Може, він перепив?..

Та на роздуми часу не було. Ось уже й сам Маркус Ліндстром – тицяє йому в руку наповнений келих.

– А це хто до нас прийшов?.. О-о, гість із того світу!.. – Досить було одного погляду, аби зрозуміти, що господар за своїм звичаєм уже від самого початку вечірки добряче залив очі. Здавалось, уся його гладка туша випаровує алкоголь. – Ну ж бо, Гендерсоне, друзяко, бери, пий... А я хильну просто з пляшки. Ти ж мене й справді ошелешив. Де це так загримувався?

– Загримувався? Та на мені нема ніякого гриму.

– Он як... нема, кажеш... Пробач, дурницю ляпнув...

Гендерсонові знову здалося, ніби йому тьмариться розум. Чи то справді Ліндстром відсахнувся від нього? Чи справді йоґо п’яні очі затопив переляк?

– Ну гаразд... ще побачимось, – пробелькотав господар, обережно відступаючи, а тоді швидко повернувся до гостей, що ввійшли разом із Гендерсоном. А той утупив погляд у Ліндстромову шию. Вона була гладка, біла й випиналася над коміром піджака, а збоку на ній виразно проглядала вена. Вена на гладкій Ліндстромовій шиї... на шиї гладкого переляканого Ліндстрома...

Гендерсон залишився сам у передпокої. З вітальні до нього долинали звуки музики, сміх, звичайний вечірковий гомін. Перше ніж рушити туди, Гендерсон якусь хвилю вагався. Тоді надпив із келиха, таки втелющеного йому в руку, – там був ром “Бакарді”, справжній динаміт. Коли перший