Про блукання вічні та про Землю [Рей Дуглас Бредбері] (fb2) читать постранично, страница - 1
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (7) »
Рей Бредбері ПРО БЛУКАННЯ ВІЧНІ ТА ПРО ЗЕМЛЮ
Сімдесят років поспіль Генрі Уїльям Філд писав оповідання, які ніхто й ніколи не друкував. І от одного разу, пів на дванадцяту ночі, він підвівся й спалив десять мільйонів слів. Усі рукописи відніс до склепу свого понурого старого особняка, в казанну, й жбурнув їх у піч. – От і все, – промовив він і, розмірковуючи про свою марну працю та понівечене життя, повернувся до спальні, напханої всяким антикваріатом, і ліг. – Дарма намагався я змалювати наш божевільний світ, і це моя помилка. 2257-й рік, ракети, атомні дива, мандри до невідомих планет і подвійних сонць – та кому ж це до снаги! Багато хто брався – і жоден сучасний автор не зміг. Космос надто безмежний, думав він, міжзоряні кораблі надто швидкісні, відкриття атомної науки надто несподівані. Але інші, хоч сяк-так, а все ж друкувались, а він, багатий нероба, змарнував усе життя. Протягом години гризли його ці думки, тоді він подався крізь нічні кімнати до бібліотеки й засвітив ліхтар. Серед книжок, яких ось уже півстоліття не торкався ніхто, він вибрав навмання одну. Випущена вона триста років тому, сторінки були ветхі й пожовклі, але він вчепився в неї й жадібно читав аж до світанку… О дев’ятій Генрі Уїльям Філд вибіг з бібліотеки, зібрав прислугу, скликав по телевізору юристів, друзів, учених, письменників. – Приїздіть негайно! – кричав він. Не минуло й години, а в нього вже зібралися чоловік дванадцять. Генрі Уїльям Філд чекав у кабінеті – скуйовджений, неголений, незвичайно схвильований, сповнений якоїсь гарячкової веселості. У висхлих руках він стискав грубезний том, а в відповідь на вітання лише сміявся. – Дивіться, – нарешті проказав він, – ось книга, її написав велет, який народився в Ешвілі, штат Північна Кароліна, тисяча дев’ятисотого року. Він давно вже обернувся на порох, а колись видав чотири величезних романи. Він був наче ураган. Він здиблював гори і всотував у себе повітря. П’ятнадцятого вересня тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року він помер у Балтіморі, в лікарні Джона Гопкінса, від стародавньої страшної хвороби – пневмонії, а після нього залишилася валіза, напхом напхана паперами, списаними олівцем. Присутні подивилися на книгу. “Озирнися на дім, ангеле”. Старий Філд поклав на стіл ще три книжки цього автора. “Про час і про річку”, “Павутиння й бескид”, “Тобі вже не повернутися додому”. – Їх написав Томас Вулф, – сказав. – Триста років лежить він у землі Північної Кароліни. – Та невже ви запросили нас лише для того, Щоб показати книжки якогось мерця? – здивувалися друзі. – Ні! Я скликав вас, бо зрозумів: нам потрібний саме Том Вулф! Це людина, створена для того, щоб писати про велике, про Час і Простір, про галактики й космічну війну, про метеори й планети. Він любив і змальовував усе величне й грізне. Тільки народився зарано. Йому потрібний був матеріал справді грандіозний, а на Землі він нічого подібного не знайшов. Йому б народитися не сто тисяч днів назад, а сьогодні. – А ви, либонь, трохи запізнилися, – зауважив професор Боултон. – Е, ні! – відрубав старий. – Я не дозволю дійсності обікрасти мене. Ви, професоре, досліджуєте подорожування в часі. Сподіваюся, вже цього місяця ви доробите свою машину. Ось вам чек, суму напишіть самі. Коли ще будуть потрібні гроші, скажіть. Адже ви подорожували вже в минуле, чи не так? – Так, на кілька років, але ж не на століття… – А ми доможемося століть! І ви всі, – він окинув присутніх шаленим, палаючим поглядом, – допомагатимете Боултонові. Мені потрібен Томас Вулф. Всі вклякли з подиву. – Еге ж, – підтвердив старий. – Отаке я надумав. Ви приставите мені Вулфа. Ми разом здійснимо велике завдання, політ з Землі до Марса буде змальований так, як це може лише Томас Вулф! Усі пішли. Філд залишився на самоті з книжками, він гортав ветхі сторінки і, хитаючи головою, бурмотів сам до себе: – Авжеж, авжеж! Том – от хто нам потрібен. Саме він підхожий хлопець для цього діла. Повільно сотався місяць. Дні ніяк не хотіли розставатися з календарем, нескінченно тяглися тижні, й Генрі Уїльям Філд ладен був завити з відчаю. Одного разу, наприкінці місяця, він прокинувся опівночі – торохтів телефон. Філд простяг руку в пітьмі. – Слухаю. – Це професор Боултон. – Так, професоре. – Я залишаю вас через годину. – Залишаєте? Як це? Ви що, кидаєте роботу? Це неможливо! – Перепрошую, пане Філд. Залишаю – значить, залишаю. – То ви насправді вирушаєте? – Через годину. – В тисяча дев’ятсот тридцять восьмий? У п’ятнадцяте вересня? – Так. – Ви точно записали дату? А раптом ви з’явитесь, коли він уже помре? Зважайте, аби не запізнитися! Спробуйте дістатися туди трохи раніше, скажімо, за годину до його смерті. – Добре. – Я так хвилююся, ледь тримаю трубку. Хай вам щастить, Боултоне! Доставте його сюди цілим і здоровим. – Дякую, сер. До- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (7) »
Последние комментарии
13 часов 31 минут назад
21 часов 31 минут назад
1 день 12 часов назад
1 день 16 часов назад
1 день 16 часов назад
1 день 16 часов назад