Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
Слог хороший, но действие ГГ на уровне детсада. ГГ -дурак дураком. Его квартиру ограбили, впустил явно преступников, сестру явно украли.
О преступниках явившихся под видом полиции не сообщает. Соглашается с полицией не писать заявление о пропаже сестры. Что есть запрет писать заявление ранее 3 дней? Мало ли, что кто-то не хочет работать, надо входить в их интерес? Есть прокуратура и т.д., что может заставить не желающих работать. Сестра не
подробнее ...
пришла домой и ГГ отправляется в общественную библиотеку, пялясь на баб. Если ГГ и думает, то головкой ниже пояса. Писатель с наслаждением описывает смену реакции на золотую карту аристо. Диалоги туповатые, на уровне ребёнка и аналогичным поведением. История драки в школе с кастетами и войнами не реально глупая. Обычно такие тупые деологи с полицией, когда один сознаётся в навете оканчивается реальным сроком. Когда в руки ГГ попали вымогатели с видео сестры, действия ГГ стали напоминать дешевый спектакль. Мне данный текст не понравился, сказочно глупый.
Дивись! – Старий торкнувся до якихось рослин, і вони раптом розквітли в нього під рукою. Квіти нагадували біло-голубе полум’я. Вони пломеніли, іскрилися прохолодними видовженими пелюстками. Чашечки були два фути завширшки й холодно голубіли, наче осінній місяць. – Це місячні квіти, – мовив Філд. – Із зворотного боку Місяця. – Він злегенька торкнувся до квітів, вони обсипалися срібним дощем і розтали в повітрі. – Рік ракети. Це найвлучніша назва, Томе. Ось чому ми перенесли тебе сюди: ти нам потрібен. Ти єдина людина, здатна впоратися з Сонцем, не перетворившись на жалюгідну пригорщу золи. Ми хочемо, щоб ти грався Сонцем, як м’ячем, – Сонцем і зорями, і всім, що ти побачиш дорогою до Марса.
– До Марса? – Томас Вулф озирнувся, схопив старого за плече, нахилився, недовірливо вдивляючись йому в обличчя.
– Так. Ти летиш сьогодні о шостій.
Старий підніс рожевий квиток, що тріпотів у повітрі, й чекав, коли Том здогадається взяти його.
Була п’ята година.
– Авжеж, авжеж, я дуже ціную все, що ви зробили! – вигукнув Томас Вулф.
– Сядь, Томе. Перестань бігати з кутка в куток.
– Дозвольте договорити, пане Філд, дозвольте мені закінчити, я мушу висловитися до кінця…
– Ми вже стільки годин сперечалися, – заблагав знеможений Філд.
Вони пробалакали з раннього сніданку до півдня і з півдня до вечірнього чаю, переходячи з кімнати до кімнати (а їх було з десяток) і від доказу до доказу (а їх було десять десятків); обох кидало то в жар, то в холод, і знов у жар.
– Річ ось у чому, – мовив нарешті Томас Вулф. – Я не можу тут залишатися, пане Філд. Я мушу повернутися. Це не мій час. Ви не мали права втручатися…
– Але…
– Моя робота була в самому розпалі, а найкращу свою книжку я ще й не починав – раптом ви хапаєте мене й переносите на триста років уперед. Покличте професора Боултона, пане Філд. Хай він посадить мене в свою машину, яка вона там є, і відправить назад, де мій час і моє місце. Більше я від вас нічого не хочу.
– Невже ти не хочеш побачити Марс?
– Ще й як! Але знаю, це не для мене. Вся моя робота піде нанівець. На мене наляже ціла купа відчуттів, які я не зможу вмістити в свої книжки, коли повернуся додому.
– Ти не розумієш, Томе, ти просто не розумієш.
– Розумію чудово – ви егоїст.
– Егоїст? – перепитав старий. – Еге ж, ще й який! Заради себе й заради інших.
– Я хочу повернутися додому.
– Послухай, Томе…
– Покличте професора Боултона!
– Томе, мені дуже не хотілося тобі казати… Я сподівався, що не доведеться, що не буде такої потреби. Але ти позбавляєш мене вибору.
Старий простяг руку до завішеної стіни, відсунув завіску – з’явився великий білий екран, – і почав крутити диск, набираючи якісь цифри; екран замиготів, ожив; вогні в кімнаті повільно згасли й перед очима виник цвинтар.
– Що ви робите? – різко запитав Вулф, ступнув уперед і втупився в екран.
– Я зовсім цього не хотів, – сказав старий. – Дивись.
Цвинтар лежав перед ними, освітлений літнім полуднем. З екрана війнуло жарким запахом літньої землі, теплого граніту, свіжістю струмка, що жебонів поруч. У кроні дерева цвірінькала якась пташина. Серед надгробків хиталися червоні й жовті квіти, екран рухався, небо оберталося, старий крутив диск, збільшуючи зображення… і раптом у самісінькій середині екрана виникла похмура гранітна брила; вона збільшується, наближається, заповнює все; вони вже більше нічого не бачать і не відчувають – і в напівтемній кімнаті Томас Вулф, підвівши очі, читає карбовані на граніті слова – один раз, і ще, і ще, і, задихаючись, перечитує знову, бо це його ім’я: ТОМАС ВУЛФ і дата його народження, і дата смерті, і в холодній кімнаті пахне духмяною зеленою папороттю.
– Вимкніть, – сказав він.
– Пробач, Томе.
– Та вимкніть же! Я цьому не вірю.
– Це правда.
Екран почорнів, на кімнату спустився нічний небозвід, вона стала ніби склепом, ледь відчувався останній подих квітів.
– Отже, я вже не прокинувся, – мовив Томас Вулф.
– Так. Ти вмер тоді, у вересні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року.
– І не дописав книжки.
– Її видали інші, поставилися до неї надзвичайно дбайливо, зробили за тебе все, що треба.
– Я не дописав своєї книжки, не дописав!
– Та не побивайся ти так!
– Вам легко казати!
Старий не вмикав світла. Він не хотів бачити Тома отаким.
– Сядь-но, синку…
Мовчанка.
– Томе!
Ані слова у відповідь.
– Слухай, синку. Може, вип’єш чогось?
Зачулося зітхання, потім придушене гарчання, ніби застогнав поранений звір.
– Це несправедливо, нечесно! Я мав ще стільки зробити!
Він глухо заридав.
– Облиш, – проказав старий, – слухай. Слухай, що я скажу. Хіба ти не живий? Отут, зараз – ти живий. Ти дихаєш і відчуваєш, чи не так?
Том відповів не зразу.
– Так.
– Отже, – Філд у темряві нахилився вперед, – я переніс тебе сюди, Томе, я надаю тобі ще одну можливість. Ще місяць чи приблизно стільки. Думаєш, я тебе не оплакував? Я
Последние комментарии
12 часов 51 минут назад
20 часов 51 минут назад
1 день 11 часов назад
1 день 15 часов назад
1 день 15 часов назад
1 день 15 часов назад