Смерть [Стівен Кінг] (fb2) читать постранично, страница - 4

«Нічого, тебе не замете, давай іди»

Тим часом Трасдейла допитували дальше. Ні, він вийшов з «Щасливчика Чака» без капелюха, проте він цього не запримітив, аж поки не прийшов до дому. Потім, як він сказав, було вже темно, та й він себе почував дуже втомленим щоб повернутись за капелюхом.

Мізел обірвав його на слові. «Ви хочете, щоб суд і всі тут присутні повірили, ніби ви пройшли чотири милі, і не помітили, що вашого, бісового, капелюха немає?»

«Я завжди носив його на голові, тому вирішив, що капелюх на місці» сказав Трасдейл. Це викликало нову хвилю сміху.

В той час повернувся Барклі і присів поряд Дейва Фішера. «З чого вони сміються?»

«Цьому йолопу навіть не треба ката,» відповів той. «Він сам лізе в петлю. Це не смішно, але я нічого з собою не вдію»

«Ви напали на Реббеку Кляйн в Алеї?» голосно спитав Джордж Ендрюс. Тут в центрі уваги в ньому прокинулася схильність драматизувати. «Ви напали на неї і вкрали її подарунок, срібний долар?»

«Ні, сер» сказав Трасдейл.

«Ви її вбили?»

«Ні, сер. Я її навіть не знав»

Містер Кляйн зірвався з свого крісла і заверещав, «Це ти її вбив, брехуне, ти сучий сину!»

«Я н-не брешу» сказав Трасдейл, а шериф Барклі несподівано повірив йому.

«У мене немає більше питань» сказав Ендрюс сідаючи на своє місце.

Підвівся і Трасдейл, але Мізел наказав йому сидіти і відповідати на решту питань.

«Ви стверджуєте, містере Трасдейл, що хтось вкрав ваш капелюх, поки ви випивали в «Щасливчика Чака», одягнув, пішов до алеї, прикінчив Реббеку Кляйн і залишив там щоб вплутати вас у це?»

Трасдейл мовчав.

«Відповідайте на питання містере Трасдейле»

«Сер, мені не зрозуміло, що значить «вплутувати»

«Ви хочете, щоб ми повірили, наче хтось намагається вас підставити?»

Трасдейл задумався, переплівши свої пальці між собою. Нарешті він сказав. «Можливо хтось помилково взяв його, а потім просто викинув?»

Мізел оглянув глядачів які з захопленням дивились на нього. «Чи брав хто помилково капелюх містера Трасдейла?»

В залі повисла тишина, яку порушував стук снігу в вікно. Перша снігова буря щойно прибула. Місцеві довгожителі звали таку зиму Вовчою, тому що, вовки спускались з Чорних Схилів зграями і рились в смітті шукаючи поживи.

«У мене більше немає питань» сказав Мізел. «Зважаючи на погоду, ми обійдемося без прощальних промов. Присяжні вийдуть для наради. У вас три варіанти, джентльмени – винен, винен в людиновбивстві, винен у вбивстві першої степені».

«Дитиновбивстві» підмітив хтось.

Шериф Барклі і Дейв Фішер пішли до «Щасливчика Чака». Авель Хайнс приєднався до них, скидаючи з плечей гірки снігу. Дейл Джерард поставив їм по бокалу пива за рахунок закладу.

«Можливо у Мізела й немає питань,» сказав Барклі «та в мене таки є одне. Чорт з ним, з цим капелюхом. Якщо Трасдейл вбив дівчинку, то чого ми так і не змогли найти того долара?»

«В нього жижки затрусилися, тай викинув» сказав Хайнс.

«Не думаю. Та в нього для цього розуму з шило. Якщо б він того долара мав, він пішов би до «Щасливчика Чака» тай пропив.»

«Що це в тебе на умі?» спитав Дейв. «Думаєш він не винний?»

«Я кажу, що ми не найшли досить велику монету»

«Можливо вона випала крізь діру в його кишені?»

«Не було в його кишенях ніяких дірок» запевнив їх Барклі «була одна в підошві його взуття, та й та замала для того, щоб долар крізь неї вивалився.» він зробив ковток пива. Перекоти поле, що літало Головною Вулицею змахувало на примарний мозок в снігах.

Присяжні радились пів години. «Ми зразу ж вирішили повішати його» сказав дещо пізніше Келтон Фішер « та вирішили зробити все по правилах».

Мізел спитав Трасдейла чи хоче він щось сказати перед тим, як йому зачитають вирок.

«Нічого не спадає на думку» сказав Трасдейл « я просто не вбивав цю дівчинку».

*********

Буря тривала три дні. Джон Хаус спитав шерифа Барклі, яка приблизно вага Трасдейла, Барклі сказав, що десь біля сто сорока. Хаус зробив опудало з брезентового мішка набитого камінням, і важив його в хостелі до тих пір, поки стрілка не вказала на сто сорок. Опісля він повішав опудало перед половиною жителів міста, що там зібралась подивитись. Спроба пройшла успішно.

У вечері перед стратою, буря стихла. Шериф Барклі сказав Трасдейлу, що він може попросити на вечерю все, що схоче. Трасдейл попросив стейк, яєчню, та домашню, жарену картоплю змочену соусом. Барклі заплатив свої гроші за вечерю, тоді сів за свій стіл і чистив нігті слухаючи як стукає своїми столовими приборами Трасдейл. Коли шум стих він пішов в камеру. Трасдейл сидів на своїй койці. Тримав в руках чистеньку тарілку. Барклі подумав, що той вилизав її неначе якась собака. Трасдейл плакав.

«Мені прийшла одна думка,» сказав він.

«Яка Джиме?»

«Коли мене завтра повішають, я піду на той світ з стейком і яєчнею в моєму шлунку. Вони навіть не встигнуть перетравитись.»

На хвильку Барклі відібрало мову. Його налякав не сам образ, а те, що саме така думка спала Трасдейлові до голови. «Витри