Часть четвертую я слушал необычайно долго (по сравнению с предыдущей) и вроде бы уже точно определился в части необходимости «взять перерыв», однако... все же с успехом дослушал ее до конца. И не то что бы «все надоело вконец», просто слегка назрела необходимость «смены жанра», да а тов.Родин все по прежнему курсант и... вроде (несмотря ни на что) ничего (в плане локации происходящего) совсем не меняется...
Как и в частях предыдущих —
подробнее ...
разрыв (конец части третьей и начало части четверной) был посвящен очередному ЧП и (разумеется, кто бы мог подумать)) очередному конфликту с новым начальственным мразматиком в погонах)). Далее еще один (почти уже стандартный) конфликт на пустом месте (с кучей гопников) и дикая куча проблем (по прошествии))
Удивила разве что встреча с «перевоспитавшейся мразью» (в роли сантехника) и вся комичность ситуации «а ля любовник в ванной»)) В остальном же вроде все как всегда, но... ближе к середине все же наступили «долгожданные госы» и выпуск из летного училища... Далее долгие взаимные уговоры (нашего героя) выбрать «место потеплее», но он (разумеется) воспрининял все буквально и решил «сунуться в самое пекло».
Данный выбор хоть и бы сделан «до трагедии» (не буду спойлерить), но (ради справедливости стоит сказать, что) приходится весьма к месту... Новая «локация», новые знакомые (включая начальство) и куча работы (вольно, невольно помогающяя «забыть утрату»). Ну «и на закуску» очередная (почти идиотская) ситуация в которой сам же ГГ (хоть и косвенно, но) виноват (и опять нажравшись с трудом пытается вспомнить происходящее). А неспособность все внятно (и резко) проъяснить сразу — мгновенно помогает получить (на новом месте службы) репутацию «мразоты» и лишь некий намек (на новый роман) несколько скрашивает суровые будни «новоиспеченного лейтенанта».
В конце данной части (как ни странно) никакого происшествия все же нет... поскольку автор (на этот раз) все же решил поделиться некой «весьма радостной» (но весьма ожидаемой) вестью (о передислокации полка, в самое «пекло мира»)).
Часть третья продолжает «уже полюбившийся сериал» в прежней локации «казармы и учебка». Вдумчивого читателя ожидают новые будни «замыленных курсантов», новые интриги сослуживцев и начальства и... новые загадки «прошлого за семью печатями» …
Нет, конечно и во всех предыдущих частях ГГ частенько (и весьма нудно) вспоминал («к месту и без») некую тайну связанную с родственниками своего реципиента». Все это (на мой субъективный взгляд)
подробнее ...
несколько мешало общему ходу повествования, но поскольку (все же) носило весьма эпизодический характер — я собственно даже на заморачивался по данному поводу....
Однако автор (на сей раз) все же не стал «тянуть кота за подробности» и разрешил все эти «невнятные подозрения и домыслы» в некой (пусть и весьма неожиданной) почти шпионской интриге)) Кстати — данный эпизод очень напомнил цикл Сигалаева «Фатальное колесо»... но к чести автора (он все же) продолжил основную тему и не ушел «в никуда».
Далее — «небрежно раздавленная бабочка Бредберри» и рухнувший рейс. Все остальное уже весьма стандартно (хоть и весьма интересно): новые залеты, интриги и особенности взаимоотношения полов «в условиях отсутствия увольнений» и... встреча «новых» и «бывших» подруг ГГ (по принципу «то ничего и пусто, то все не вовремя и густо»)) Плюсом идет «встреча с современником героя» (что понятно сразу, хоть это и подается как-то, как весьма незначительный факт) и свадьма в стиле «колхоз-интертеймент представляет» и «...ах, эта свадьба пела и плясала-а-а-а...» (в стиле тов.П.Барчука см.«Колхоз»)).
Концовка (как в прочем и начало книги) «очередное ЧП» (в небе или не земле). И ведь знаю что что-то обязательно будет... И вроде уже появилось желание «пойти немного отдохнуть» после части третьей... Ан нет!)) Автор самым циничным образом «все же заставил» поставить следующую часть (я то все слушаю в формате аудио) на прослушку. Так что слушаем дальше (благо пока есть «что поесть»))
Можно сказать, прочёл всего Мусанифа.
Можно сказать - понравилось.
Вот конкретно про бегемотов, и там всякая другая юморня и понравилась, и не понравилась. Пишет чел просто замечательно.
Явно не Белянин, который, как по мне, писать вообще не умеет.
Рекомендую к прочтению всё.. Чел создал свою собственную Вселенную, и довольно неплохо в ней ориентируется.
Общая оценка... Всё таки - пять.
«Нічого, тебе не замете, давай іди»
Тим часом Трасдейла допитували дальше. Ні, він вийшов з «Щасливчика Чака» без капелюха, проте він цього не запримітив, аж поки не прийшов до дому. Потім, як він сказав, було вже темно, та й він себе почував дуже втомленим щоб повернутись за капелюхом.
Мізел обірвав його на слові. «Ви хочете, щоб суд і всі тут присутні повірили, ніби ви пройшли чотири милі, і не помітили, що вашого, бісового, капелюха немає?»
«Я завжди носив його на голові, тому вирішив, що капелюх на місці» сказав Трасдейл. Це викликало нову хвилю сміху.
В той час повернувся Барклі і присів поряд Дейва Фішера. «З чого вони сміються?»
«Цьому йолопу навіть не треба ката,» відповів той. «Він сам лізе в петлю. Це не смішно, але я нічого з собою не вдію»
«Ви напали на Реббеку Кляйн в Алеї?» голосно спитав Джордж Ендрюс. Тут в центрі уваги в ньому прокинулася схильність драматизувати. «Ви напали на неї і вкрали її подарунок, срібний долар?»
«Ні, сер» сказав Трасдейл.
«Ви її вбили?»
«Ні, сер. Я її навіть не знав»
Містер Кляйн зірвався з свого крісла і заверещав, «Це ти її вбив, брехуне, ти сучий сину!»
«Я н-не брешу» сказав Трасдейл, а шериф Барклі несподівано повірив йому.
«У мене немає більше питань» сказав Ендрюс сідаючи на своє місце.
Підвівся і Трасдейл, але Мізел наказав йому сидіти і відповідати на решту питань.
«Ви стверджуєте, містере Трасдейл, що хтось вкрав ваш капелюх, поки ви випивали в «Щасливчика Чака», одягнув, пішов до алеї, прикінчив Реббеку Кляйн і залишив там щоб вплутати вас у це?»
Трасдейл мовчав.
«Відповідайте на питання містере Трасдейле»
«Сер, мені не зрозуміло, що значить «вплутувати»
«Ви хочете, щоб ми повірили, наче хтось намагається вас підставити?»
Трасдейл задумався, переплівши свої пальці між собою. Нарешті він сказав. «Можливо хтось помилково взяв його, а потім просто викинув?»
Мізел оглянув глядачів які з захопленням дивились на нього. «Чи брав хто помилково капелюх містера Трасдейла?»
В залі повисла тишина, яку порушував стук снігу в вікно. Перша снігова буря щойно прибула. Місцеві довгожителі звали таку зиму Вовчою, тому що, вовки спускались з Чорних Схилів зграями і рились в смітті шукаючи поживи.
«У мене більше немає питань» сказав Мізел. «Зважаючи на погоду, ми обійдемося без прощальних промов. Присяжні вийдуть для наради. У вас три варіанти, джентльмени – винен, винен в людиновбивстві, винен у вбивстві першої степені».
«Дитиновбивстві» підмітив хтось.
Шериф Барклі і Дейв Фішер пішли до «Щасливчика Чака». Авель Хайнс приєднався до них, скидаючи з плечей гірки снігу. Дейл Джерард поставив їм по бокалу пива за рахунок закладу.
«Можливо у Мізела й немає питань,» сказав Барклі «та в мене таки є одне. Чорт з ним, з цим капелюхом. Якщо Трасдейл вбив дівчинку, то чого ми так і не змогли найти того долара?»
«В нього жижки затрусилися, тай викинув» сказав Хайнс.
«Не думаю. Та в нього для цього розуму з шило. Якщо б він того долара мав, він пішов би до «Щасливчика Чака» тай пропив.»
«Що це в тебе на умі?» спитав Дейв. «Думаєш він не винний?»
«Я кажу, що ми не найшли досить велику монету»
«Можливо вона випала крізь діру в його кишені?»
«Не було в його кишенях ніяких дірок» запевнив їх Барклі «була одна в підошві його взуття, та й та замала для того, щоб долар крізь неї вивалився.» він зробив ковток пива. Перекоти поле, що літало Головною Вулицею змахувало на примарний мозок в снігах.
Присяжні радились пів години. «Ми зразу ж вирішили повішати його» сказав дещо пізніше Келтон Фішер « та вирішили зробити все по правилах».
Мізел спитав Трасдейла чи хоче він щось сказати перед тим, як йому зачитають вирок.
«Нічого не спадає на думку» сказав Трасдейл « я просто не вбивав цю дівчинку».
*********
Буря тривала три дні. Джон Хаус спитав шерифа Барклі, яка приблизно вага Трасдейла, Барклі сказав, що десь біля сто сорока. Хаус зробив опудало з брезентового мішка набитого камінням, і важив його в хостелі до тих пір, поки стрілка не вказала на сто сорок. Опісля він повішав опудало перед половиною жителів міста, що там зібралась подивитись. Спроба пройшла успішно.
У вечері перед стратою, буря стихла. Шериф Барклі сказав Трасдейлу, що він може попросити на вечерю все, що схоче. Трасдейл попросив стейк, яєчню, та домашню, жарену картоплю змочену соусом. Барклі заплатив свої гроші за вечерю, тоді сів за свій стіл і чистив нігті слухаючи як стукає своїми столовими приборами Трасдейл. Коли шум стих він пішов в камеру. Трасдейл сидів на своїй койці. Тримав в руках чистеньку тарілку. Барклі подумав, що той вилизав її неначе якась собака. Трасдейл плакав.
«Мені прийшла одна думка,» сказав він.
«Яка Джиме?»
«Коли мене завтра повішають, я піду на той світ з стейком і яєчнею в моєму шлунку. Вони навіть не встигнуть перетравитись.»
На хвильку Барклі відібрало мову. Його налякав не сам образ, а те, що саме така думка спала Трасдейлові до голови. «Витри
Последние комментарии
2 часов 55 минут назад
5 часов назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад
1 день 8 часов назад
1 день 12 часов назад