Забавне Євангеліє [Лео Таксіль] (fb2) читать постранично, страница - 3

віровчення став діалектичний принцип історизму і неприйняття будь-яких позаісторичних та надісторичних конструкцій.

У світлі викладеного визначається і місце книги Таксіля у критичній історіографії християнства. Написана жваво, цікаво, «забавно», вона сприяла розвінчанню ореолу святості євангелій, доступному виявленню деяких їх суперечностей, показові невідповідності їх оповідей «здоровому глуздові» і природі людини. Цій головній меті «Забавне євангеліє» Таксіля продовжує служити і нині. Звичайно, наукова критика Біблії має у своєму розпорядженні сьогодні ряд істотних відкриттів і досліджень, які дозволяють виявити джерела і формування християнської релігії і її священних книг.

Формування священних книг християнства — повчальна сторінка його історії, яка окреслює реальні, земні основи виникнення цієї релігії. У сукупності ці книги іменуються Біблією. Але Біблія — збірник творів, більшість з яких склалася задовго до християнства. Тут доречно лише нагадати, що цей величезний збірник, який містить у сучасному церковному каноні 66 творів, створювався принаймні протягом п’ятнадцяти століть. Найдавніший фрагмент, який міститься там, — Пісня Дебори — датується XIII ст. до н. е. Пізніші частини належать до початку II ст. н. е.

За своєю структурою Біблія чітко розділяється на дві різнорідні частини — Старий завіт, який складається тепер із 30 творів, і Новий завіт. У християнстві «святим письмом» вважається вся Біблія, а в іудаїзмі — лише книги Старого завіту.

У новозавітних творах відобразилося багато релігійних, філософських, міфологічних уявлень стародавнього дохристиянського світу. Тут можна вказати на вчення александрійського філософа Філона про Логос (бог-Слово), як посередника між вишнім богом і світом людей; на вчення стоїків (Сенека, Епіктет) про співвідношення матерії і духу та земного життя, як прелюдії до життя потойбічного, на вчення гностиків про сенс буття, цілі світового процесу, причини земних невпорядкованостей.

Новий завіт нараховує 27 творів — 4 євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна), Діяння апостолів, 21 послання апостолів і Апокаліпсис. У цій низці творів євангеліям церква відводить чільне місце. Вони — «благовіст», сповіщення про прихід на землю бога, який приніс заблудлим у гріхах людям істинне віровчення, «божий глагол» — християнство.

У кожного із згаданих євангелій, образно кажучи, каркас один і той же. Будівельні ж блоки, з яких євангелісти зводять свої твори, в одних випадках схожі (і навіть ідентичні), в інших різні. Аналітичне виявлення усіх цих характеристик істотне для історика, оскільки таким чином перед ним відкриваються реальні обставини формування цих творів.

Євангельські оповіді, звичайно, загалом міфічні. Проте через усю цю містичну аранжировку з отверзанням гробів, трясінням землі та явленням ангелів, схожих на блискавицю, неважко розглядіти більш реалістичні риси й умонастрої. Жанрові сценки страти — розп’яття на хресті, дільба воїнами одягу страчуваного, глузування з нього — все це відображає звичаї тієї епохи. Саме так римські власті карали ганебною смертю деяких злочинців. Серед євангельських міфів можна побачити і деякі інші історичні реалії. Так, у Євангелії від Матфея збереглася версія, яка ганьбить саму ідею воскресіння. За цією версією, зникнення страченого із гроба пояснювалося не справжнім його воскресінням, а тим, що його тіло викрали учні, пустивши при цьому чутку, що він воскрес. Збереження у Новому завіті такого фрагмента добре передає і деякі риси епохи і способи боротьби між різними релігійними групами раннього християнства.

Що стосується самого християнського віровчення, то, розсіяне безсистемно по багатьох розділах, воно не справляє враження чогось цільного. Певної цілісності воно набуває пізніше, у ході запеклої боротьби між різними напрямами, у безкінечних дискусіях усередині общин, на церковних соборах тощо. Тут же, в євангельських висловах, притчах, сентенціях, нерідко суперечливих, навіть таких, що взаємовиключають одна одну, а проте виголошуваних одним і тим самим персонажем — Ісусом Христом, порушуються без будь-якої системи різні релігійні, етико-моральні і навіть соціальні проблеми. Не доводиться сумніватися, що самі проблеми — не абстракція, не плід безпредметної вигадки. Можна сказати, що у «дзеркалі» євангельських оповідей і Ісусових проповідей відбилися реальні явища епохи — марновірство, екзальтація, психічний склад певних суспільних груп та їх надії, страхи, ідеали. Та оскільки усі суспільні відносини в євангеліях спіритуалізовані, вони набувають містичного, ірреального освітлення.

Вдивляючись у загальний зміст євангелій, ми можемо тут вичленити дві домінуючі ідеї, на які «рівняється» інший матеріал. Це — есхатологія, вчення про «кінець світу», загальну і близьку світову катастрофу, і месіанізм — чекання божественного спасителя, який повинен з’явитися якраз у цей критичний момент.

Проте