Лікарі (Збірка оповідань) [Юрій Миколайович Щербак] (fb2) читать постранично, страница - 3

Встигнемо. Заносьте. Ми її ззаду покладемо.

Лектор підійшов до чоловіка в гімнастерці, який не брав участі в загальній метушні, а покурював.

— Що з нею? — тихо спитав лектор.

Старий оглянув уважно цигарку, потім послинив вказівний палець і загасив пальцем вогник.

— Біс її знає… Гуляла, сучка, гуляла, ось вам, маєте… Чутки про неї давно ходили. Ніби з механіком із цукрозаводу злигалася. Микола в Кустанай їздив. Тракторист. А вона тут… Сучка, справжнісінька сучка, прости господи. Хіба догледиш?

— Ви сусід?

— Та ні. Микола син мій. Я на центральному живу. До сина приїхав. Якраз він сьогодні повернувся. Вчора телеграму одержали. А сьогодні… на тобі. Маєш. Ото вже бісова кров… — сплюнув старий.

Ігор підійшов до лектора.

— Вам доведеться сісти на відкидне сидіння. Валізку покладете в багажник.

— Гаразд, гаразд, — сказав лектор. — Які можуть бути розмови.

— Ви з нами їдете? — звернувся Ігор до чоловіка в чорному костюмі.

– Їду.

— Тоді сідайте.

— Зараз. Я зараз.

Він гайнув у хатину і приніс подушку — без пошивки, в червоному напірнику, та ковдру, прикрив дружину, хоча її вже обгорнули зимовим пальтом та шерстяною хусткою. Негарна і жовта, ця жінка байдуже лежала, підібгавши коліна, і тільки коли чоловік узявся накривати її ковдрою, вона розплющила очі й мовила:

— Миколо… не треба… зостанься з дітьми…

— Та помовч, — сказав він. — Твоє діло лежати. Поїхали. Ти тут подивись… — звернувся до старого, який стояв біля машини. — Чемодан відкрий. Ключ у плащі. Кофту червону віддай Вірці.

Ігор зачинив дверцята, озирнувся.

— Досить тріпатися. Поїхали.

— Все зроблю. Повертайся швидше, — сказав старий, зазираючи в машину, щоб, мабуть, ще раз подивитися на невістку. Він повернувся спиною до сонячної заграви, і лице в нього стало тривожно-невиразним, тільки чорними проваллями темніли очні ями.

— Газуй, — сказав Ігор. — На другій космічній.

— Сам розумію, — сказав шофер. — Діло погане. Тут би вертоліт не завадив.

Чотири кілометри вони проїхали мовчки. Потім Ігор обернувся — лектор сидів тепер зразу ж за ним, а ліворуч од лектора, на другому відкидному сидінні, закляк чоловік у чорному костюмі.

— Радіо вам не заважатиме? — спитав Ігор, звертаючись до жінки. — Як ви там? Тримаєтесь?

— Тримаюсь.

З інтонації відчувалось, що вона намагається усміхнутись.

Ігор ввімкнув приймач, і машина поступово заповнилася тріском і гомоном ефіру. День зовсім посірів. Віяло прохолодою. Посиніли і незабаром стали чорними отари копиць на видноколі.

— «…продовжує свій дерзновенний політ. Нема сьогодні на нашій землі людини, яка б не дивилася в небо, яка б не прислухалася до позивних, що линуть з космосу. Це горда і хвилююча музика. Те, про що мріяли покоління сміливців, збувається на наших очах. Немає меж могутності людини…» — повільно і урочисто, майже співаючи, читав диктор.

— Я цього диктора знаю, — сказав, бухикнувши, лектор. — Ми з ним у Кисловодську відпочивали. Він з Москви. Морозов. Дружина в нього молода. А сам він лисий.

— У нас директор дослідної станції Морозов.

Чоловік у чорному костюмі сказав це, не підвівши голови. Він закочував надто довгі рукава піджака.

«Він її приб'є, — подумав лектор. — Не сьогодні, ні. Сьогодні він переляканий. Шок мине, і тоді… Нап'ється — і приб'є».

Шофер теж вирішив взяти участь у розмові.

– І в нас був такий хлопець — Женька Морозов. Торік його посадили. По п'янці пацана задавив. Я тоді в облавтотрансі працював. У третій колоні.

Ігор ввімкнув середні хвилі. «Валентина, Валентина, Валентина пише лист… Валентина, Валентина, Валентина таньчи твіст», — співала весела дівчина, і оркестр, що складався, мабуть, з найзавзятіших веселунів, підспівував їй (хтось навіть присвиснув); ці хлопці (ох, які кумедні міни виробляв зараз отой, що грає на контрабасі!) виводили жваву мелодійну «Валентина, Валентина, Валентина таньчи твіст…».

— Дев'ятнадцять відмахали, — сказав шофер. — Вже недалеко.

— Маріє, — обізвався чоловік у чорному костюмі, — як тобі?

— Нічого, — зовсім тихо відповіла вона. — Треба було пошивку надіти. Можуть подумати…

«Її звуть Марією, — подумав Ігор, — І не завжди ж вона була така негарна та жовта, як сьогодні… Ні, вона могла бути однією з найвродливіших жінок у Демківцях: щоправда, в неї трохи важкувате підборіддя, але вона могла вславитись кольором обличчя, наприклад, — з її лиця, мабуть, не сходив морозний рум'янець, а погляд був темний та тривожний; трохи похмурий був у неї погляд, але це чомусь завжди подобається парубкам; а цей Микола — парубок правильний… він нічого не проґавить… Народилося в них двоє дітей (заревані, вони залишилися з дідом), і Марія потовщала, перса налились, потугішали, — одному Миколі відомо, яке в неї гаряче, тендітне тіло, хоча вона одягається зовсім не по-модному. Зараз, дивлячись на неї, навіть не подумаєш, що в неї таке біле, пещене тіло, але чоловік знає, тому що взимку