Черный Саша [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

Хлопчик був особливий. З тих хлопчиків, що пустують-пустують, раптом принишкнуть і

задумаються... І таке придумають, що й догани серйозної зробити не можна, – почнеш вимовляти, та сам і розсмієшся.

ЙОГО НЕЩАДНО КАРАЛИ, зі спогадів В. Олександрової

Ніхто ніколи нічого йому не дарував, коли він був дитиною. І коли він, за відсутністю іграшок, знаходив в будинку щось, що можна було б пристосувати для гри, його карали.

НЕ КРИВДЬ ТАРГАНА, зі спогадів В. Андрєєва

Саша любив все земне, те, що дихає і те, що повзає, що літає і що квітне. Він мені сказав якось: ніколи не кривдь живу істоту, хай це тарган чи метелик. Люби і поважай їх життя, вони створені, як і ти сам, для життя і радості.

ПІД СКЕЛЕЮ – ВОСЬМИНІГ, зі спогадів В. Добровольського

Невимушено і легко Саша Чорний відчував себе лише в дитячій компанії. Мабуть, діти відчували

непідробну цікавість до їхніх справ і проблем і безпомилково вгадували в Саші Чорному «свого».

Він миттєво знаходив з ними спільну мову. Навіть з тими, хто ні слова не знав російською, – з

маленькими німцями, італійцями, французами...

Вічно навколо Олександра Михайловича крутилася зграйка маленьких друзів. Втім, отаман цієї

вольниці був для них ніяким не Олександром Михайловичем. Раз по раз над побережжям лунали

вигуки:

Са-ша Чорний! Шви-д-ше!

Під скелею вось-ми-ніг...

У ПРЕЗИРЛИВІЙ САМОТІ, з статті О. Купріна «Про творчість Саші Чорного»

Серед сучасних поетів Саша Чорний стоїть абсолютно осібно, в гордій, байдужій і трохи

презирливій самоті. Та й не схожий він на тих, що ходять по черзі редакціями і рекламують

кучерявими словами творчість один одного і, зробивши з журналу вузьку лавку напруженої і

незрозумілої словоблудді, оголившись, з повною розбещеністю самі себе проголошують геніями, а

всіх поетів, що були до цих пір, передвісниками; на тих, хто, ледве з’явившись на літературний

світ, вже просочені злістю, заздрістю, вузькою сектантською нетерпимістю до іншого толку, –

читають сумбурні лекції самі про себе і один про одного, не підозрюючи того, що публіка ходить

дивитися на них з такими ж відчуттями, з якими вона дивиться в паноптикумі на трьохголове теля.

Саша Чорний – один. І в цьому-то полягає краса його оригінальної Особи...

Я б сказав: «Та буде йому тріумф», якби тільки ця стримана, мовчазна людина з сумними темними

очима і світлою дитячою усмішкою надавала тріумфу якесь значення.

РУКАВИЧКА ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ, з статті К. Кедрова «Лицар сміху»

Він написав незліченну безліч сумних, ліричних, меланхолійних текстів, проте всі запам’ятали

трьох тіток: медичку, одороблиху і огрядну пані.

...Мудрий іроніст стрімко емігрував і в еміграції остаточно занудьгував. Йому залишалося ще

дванадцять років життя. Він помер від серцевого нападу на своїй дачі на півдні Франції. Дачу

вдалося побудувати на гроші, виручені за іменне видання з автографом тиражем в 200

екземплярів. Розкупили дорого, значить, в еміграції його цінували, пам’ятали й любили.

Проживши 52 року, Саша Чорний так і не знайшов для себе чогось найголовнішого. Він хотів бути

дитячим письменником, прозаїком, популяризатором Біблії. Його дивувало, що в Євангелії немає

природи. Сам Саша Чорний природу дуже любив, але все це за межами головних текстів.

За гамбурзьким рахунком його поезія – це рукавичка здорового глузду, кинута в обличчя

романтиці.

...Лермонтов з гіркотою вигукнув, що життя – безглуздий і дурний жарт. Саша Чорний цей жарт

підхопив і, поки міг, жартував в унісон з цим життям. Жартував навіть і не в унісон – в резонанс.

Резонанс і став піком слави. Її вистачило на все життя, що залишилося, і навіть на літературне

безсмертя. Якщо життя – це жарт Бога, то Саші Чорному вдалося його пережартувати.

«Хто ж так жорстоко сміється над людиною?» – питав герой Достоєвського. Саша Чорний не хотів

бути смішним, і тому сміявся сам.

З НИМ МОЖНА БУЛО ВСЕ, з есе В. Єрофєєва

Що стосується Саші Чорного – то тут приятельські відношення, замість дистанційного пієтету і

обожнювання. Замість закоханості – нерозлучність. І «близькість і повний збіг поглядів», як

пишуть в комюніке.

Всі мої улюбленці початку століття все-таки серйозні і амбітні (не виключаючи і П. Потьомкіна).

Коли трапляється у них у всіх по черзі бувати в гостях, помічаєш, що у кожного що-небудь та не

можна. «Ні покурити, ні як слід піддати», ні загнути не-пур-ла-дамний анекдот, ні матюкнутися. З