Укри. Бойова проза [Богдан Жолдак] (fb2) читать постранично, страница - 3

особливо вона вирізнялася номерами, перекрученими з колишнього «жигульонка».

На землю з дверцят неквапом ступив спершу крокодилячий черевик, а потім і сам Пєца, упізнати його було неможливо:

люстриновий смокінг в іскру,

коштовна шпилька з незвично дебелими камінцями,

ковбойський капелюх зміїної шкіри довершував картину.

Він став перед колишнім лейтенантом, похитуючись на високих закаблуках, видивляючись:

впізнає чи ні?

Той відповів напружено-байдужим поглядом.

Після чого Пєца урочисто поліз перснями до внутрішньої кишені і витяг звідти тугеньку пачку стодоларових купюр, таку товсту, що вона одразу не пролізла в отвір коробки.

— Ви? Це?! — лише й наважився отетеріти лейтенант.

— Шо, мало? — здивувався меценат і поволі вийняв ще одну пачку, увіпхнув досередини.

Деякий час обидва стояли мовчки, кожен по-своєму оцінюючи ситуацію. Нарешті Пєца вичавив:

— Слиш, чувак, за «Спорттоварами» чуваки продають кевларову каску, ти б поспішив.

І, привітно ляснувши перснями по коробці, картинно вмостився в лімузин і нечутно відкотився.

— Де? За «Спорттоварами»? — лише й спромігся вичавити лейтенант, струснувши навздогін непорожньою коробкою.

3

Коли тобі видихають у лице сигарний дим, ти смикаєшся, задихаєшся, розплющуєш очі, а над ними раптом — зорі і ніякого тобі смороду.

Головне, що той міст стоїть на місці, а коли ти так рано прокидаєшся, це означає лише одне:

там заснув твій вартовий.

То вилазиш зі спального мішка, уповзаючи в холод, стримуєш лайку, бо навколо чесно сплять молоді бійці; доповзаєш твердою землею за опорний пункт і маєш єдину радість, що інстинкти не підвели — так і є: Степан спокійно спить у бойовій позиції.

Обережненько відводиш йому від руки «калашнікова», знаючи, що йому сниться сон про те, як він не спить.

Лише потім торкаєш за плече.

— Якого чорта? — тіпається він, схопившись за зброю, якої нема. — З вашими шуточками, — дуже хоче матюкнутися, але зброї однаково нема. — Я не спав, — мружить чесні свої очі.

Тут він бачить у себе під ногами розібрану зброю і, стиснувши зуби, швидко починає її складати докупи.

— Ну, що? — суворо питає лейтенант.

— Та кому цей мостик треба? — не здається він. — Ото нічого робить, тільки ганяти нас сюди.

Ця суперечка продовжилася б, якби не сухе русло заскрипіло своїми камінцями, —

на нього саме обережно виходив доволі спортивний загін незнайомців, тобто мундири на них були неармійські, — і якби не рипало під каблуками, усе це здавалося б тим самим Степановим сном.

— Штабна перевірка? — він намагається прокинутися.

Однак лейтенант не відповідає, бо відповідь є наочною крізь тепловізор — видно, що вони занадто спритно рухаються, аби бути регулярними федералами.

Степан також тулиться оком до свого оптичного прицілу й бачить, що попереду йде дивний чоловік — у чорному комбінезоні і схожий на ніндзю, якби не вогник у кулаці, бо там — сигара.

Який солдат, навіть з найманців, може собі таке дозволити?

Хто цей начальничок і яка в нього психіка, — уявляв з огидою лейтенант ту психіку, — щоби, йдучи рейдом, смердіти сигарою?

— Ти кажеш «кому цей місток потрібен?». Оно в них запитай, — шипить до підлеглого. — Ану шуруй, тихенько підіймай наших, — люто шепоче до Степана, щоб той, нарешті, не сперечався.

Тим часом одкочується боком подалі, аби відвести цих диверсантів од своїх непорушних сонних хлопців, і ще встигає подумати: «А може, таки справді уявний супротивник?».

Однак крізь окуляр виразно видно кісточки, як вони, побілівши, стискають зброю; занадто стискають, аби вона була заряджена холостими, та й хто б це стріляв холостими, маючи на автоматах глушники?

«Якого їм дідька треба?»

Ну, був тут колись давно колгосп, але ж од нього лишилася тільки бита цегла.

Він навмисне виходить на видноту — два кроки вперед і швидко один назад, досить для кулі, аби вона люто цьвохнула саме туди.

Падає, одкочується, крізь оптику бачить, що ті вже біжать не ховаючись, і дає першу чергу — ще й кулі не долетіли — плигнувши убік, — умить уся їхня зброя обертається й лупить туди, де щойно він був, і, що гидко, — доволі точно б’є, викидаючи кущики землі.

За цей час встигає навіть навестися крізь оптичний і, стреливши, побачити, як двоє впали назад, але, о диво! — кволо відповзаючи на спинах, не припиняють стріляти в його бік.

«Хто такі?»

Треновані — отой, у чорному, навіть не намагається ховатися за підлеглими, а це не характерно для начальства.

«Чому не стріляє?» — встигає подивуватися лейтенант, одкочуючись з місця, куди рикошетом влітають цілі траси вранішніх куль.

Висунувшись, він встигає натиснути на собачку, але вони майже випередили — болюче влучення в око, засліплення. Перекотившись, враз радіє: просто одстрелена земля влучила йому в лінзу оптичного прицілу.

Тієї миті чорний комбез нарешті показує себе — лейтенант устигає побачити, як той кинув гранату з-за