Джовані Трапатоні [Олекса Росич] (fb2) читать постранично, страница - 3

нашою донькою призводить до катастрофічних наслідків. Занадто вільні погляди моєї тещі руйнують усі мої титанічні намагання щодо виховання нашої дитини. Саме через це від сьогоднішнього дня, саме з цієї миті, я забороняю твоїй матері спілкуватися з Ладою.

— Але ж, любий, хіба ми можемо заборонити бабці спілкуватися з її улюбленою онукою?

— У цьому вже немає жодної потреби, — багатозначно відповів пан Гай.

— Вибач, Максе, але я не розумію тебе, — підвівшись, схвильовано промовила пані Барбара та рушила до вікна. — Ковток холодного повітря — це якраз те, що допоможе мені не втратити свідомість, — прошепотіла вона сама до себе, відчиняючи велетенське вікно.

На широкому підвіконні, вкритому білосніжним снігом, лежав чорний ворон. З його пошматованого крила стирчала дротикова стріла, а під очами висіли малесенькі бурульки сліз, замерзлих на морозному повітрі.

— Господи, що це?! — схвильовано вигукнула пані Барбара, дивлячись воронові в очі, що благально витріщалися на неї. Ворон знесилено підвів крило до свого чорного дзьобика та ледь чутно прохрипів: «Тс-с-с!»

Від такої несподіванки пані Барбара зойкнула, перелякано затуливши долонями лице. Майже одразу вона розтулила долоні і, мружачись, знову подивилась на підвіконня. Воно було порожнім. Тільки малесенькі червоні краплинки яскраво виблискували на засніженому підвіконні. Але й вони, ці червоні цяточки, зникали майже на очах, вкриваючись пухнастими сніжинками, що рясно сипалися з неба. І вже за мить сніг усе запорошив.

Пані Барбара ще раз уважно подивилася на підвіконня. Потім ще раз… І ще… Але даремно. На підвіконні, крім різдвяного пухнастого снігу, нічогісінько не було.

— Боженько, мені вже мариться… Тільки цього бракувало, — прошепотіла вона й почала нервово масувати скроні, аби хоч трохи прийти до тями.

Може, через гігантські розміри Дзеркальної зали або просто через заглибленість у свої думки, але пан Гай не почув переляканих вигуків дружини. Він спокійнісінько продовжував пити теплий чай, уважно розглядаючи своє дзеркальне відображення.

— Вибач, любий, на чому ми спинилися? — запитала пані Барбара, глибоко вдихаючи морозне повітря, що плинуло у залу з привідчиненого вікна. — Ах, так, згадала… Спочатку ти говорив про намір заборонити моїй матері спілкуватися з нашою донькою, а потім одразу заперечив сам себе.

— Я не заперечив сам себе! — зненацька вибухнув криком пан Гай. — Я ніколи не заперечую сам себе! Двадцять три секунди тому я заборонив твоїй матері мати будь-яке спілкування з моєю донькою! І я не бачу жодної потреби двічі повторювати свої накази!

— Але ж, Максе… — крізь сльози спробувала мовити вона, та, не договоривши, одразу голосно заридала.

— Подивись! Поглянь на це варварство! — знервовано смикаючи за поли свого піджака, вів далі пан Гай. — Знаєш, що це таке?

— Не знаю, — навіть не глянувши на чоловіка, схлипнула Барбара.

— Не знаєш?! Ну то я тобі скажу! У мене на піджаку знову повиривані всі ґудзики! По-варварськи, на всіх моїх піджаках та сорочках відірвані усі ґудзички! І знаєш, чия це робота?!

— Не знаю…

— Ну то я скажу тобі. Це варварство, люба, — робота моєї тещі!

— Максе, що ти таке кажеш? Ну подумай, зрештою, сам, навіщо моїй мамі щодня відрізати ґудзики з твоїх піджаків?

— Не відрізати, люба, не відрізати… А виривати їх із корінням! — ледь стримуючи гнів, прогарчав пан Гай. — Теща просто-таки видирає ці бідолашні ґудзики зі шматками цієї бідолашної матерії!

— Максе, схаменися, я благаю тебе. Любий, заспокойся. Заспокойся і просто подумай: навіщо моїй мамі таке робити?! Адже це — цілковите безглуздя.

Пан Гай узяв зі столу серветку, нервово протер своє спітніле чоло й тихо промовив:

— Барбаро, твоя матір чинить це безглуздя з ненависті до мене. Вона мене не зносить, і саме через це вона таємно нівечить мій гардероб. І зараз я тобі це доведу.

Він спокійно поклав використану серветку на стіл та владно вигукнув:

— Родмане!

— Я тут, господарю, — прохрипів здоровань, що весь сніданок, наче статуя, простояв за спиною пана Гая.

(Правду кажучи, необізнані люди, вперше натрапляючи на Родмана, приймали його за сучасну скульптуру. І були не тільки здивовані, але і вкрай налякані, коли виявлялося, що ця скульптура може говорити. Зрештою, тут немає нічого дивного, бо на обличчі гранітних скульптур можна було розгледіти куди більше емоцій, ніж на цьому незворушному титані. Родман, мабуть, був єдиною людиною у світі, яка не мала жодних емоцій. Але про це трохи пізніше…)

— Родмане, двадцять три години тому я наказував тобі знайти докази злої підступності моєї тещі. Тож слухаю тебе.

— На вашій тещі вини немає, господарю, — механічно промовив Родман. — Ґудзики з ваших костюмів та сорочок відривала звичайна ворона, яка занадилася через вікно лазити до вашої гардеробної кімнати.

— Хто?! — розгублено перепитав пан Гай.

--">