Джовані Трапатоні [Олекса Росич] (fb2) читать постранично, страница - 4

— Звичайнісінька ворона, — спокійно повторив Родман.

«Не ворона, а ворон! Гидотний убивця не може вже відрізнити ворона від ворони», — ображено прошепотів ворон, запорошений снігом, що сидів у самому куточку підвіконня і крізь відчинене вікно чув усю розмову. «Нікчемна, мізерна особистість», — вилаявся він на Родмана, спробувавши дзьобом дістати з крила дротикову стрілу. Але всі намагання ворона були марними через страшний біль, завданий стрілою, якою було наскрізь пробито крило.

Пан Гай протер новою серветкою своє здивоване обличчя, підвівся з-за столу і почав ходити залою. Туди — сюди… Сюди — туди. Тук-гук, гук-тук, — луною відгукувались його підбори від важкої ходи.

— Нічого не розумію, — нарешті промовив він, зупинившись напроти Родмана. — Ти кажеш, що мій гардероб нівечила звичайнісінька ворона?

— Саме так, господарю, — схиливши голову, відповів Родман.

— А теща? — підозріло приплющивши око, прошепотів пан Гай. — Що в цей час робила моя теща? Можливо, вона стояла на «шухері», поки ця мерзотна ворона відривала мої ґудзики?

— Ні, господарю, — спокійно мовив Родман. — Вашої тещі в цей час взагалі не було в палаці.

— Ага! — захоплено вигукнув Макс Гай, зрадівши новонародженій думці. — Значить, вона натренувала ворону і керувала нею здалеку! Правильно?!

— Правильно, — погодився Родман.

— Прекрасно, — задоволено посміхнувся пан Гай і, розвернувшись до дружини, переможно запитав:

— Ну, що ти на це скажеш, моя люба?

— Це неперевершено, Максе, — сумно відповіла пані Барбара. — Просто неперевершено. Особливо вражають твої припущення щодо стояння на «шухері». Певно, якби я не знала тебе стільки років, мені було би складно повірити в усе, що я бачу і чую. Але нехай буде так. Зрештою, кожна людина має свої недоліки. Тож, зважаючи на всі твої чесноти, любий, я спробую з розумінням ставитись до твоєї хворобливої ненависті до моєї матері.

— Чесно кажучи, люба, я мало що зрозумів з твоєї довгої промови. Але я сподіваюся, що загалом ти хотіла сказати мені щось приємне. Так, люба?

— Так, любий, — стримано відповіла пані Барбара та одразу перейшла до того, що її найбільше хвилювало: — Максе, вибач, але, можливо, ти спробуєш більш гуманно поставитись до прохання нашої доньки…

— Не спробую, — невдоволено перебив її чоловік.

— Ну, ти можеш зрозуміти…

— Не можу!

— Але, можливо…

— Неможливо! — знову перебив він дружину.

— Ну, принаймні, нехай дитина ще тиждень побуде вдома, — скоромовкою проказала пані Барбара, аби її не обірвали на півслові.

— Ні. Вона має негайно повертатись у Лондон. Все, це питання знято, — роздратовано відрізав пан Гай та, ніби щось згадавши, знову підійшов до Родмана. — Вона була сама?

— Хто вона? — не зрозумівши, перепитав Родман.

— Натренована ворона, — рознервувався пан Гай. — Натренована ворона, яка відривала мої ґудзики, була сама чи ні?!

— Сама, — впевнено відповів Родман. — Одна, але скажена.

— Що ти з нею зробив?

— Господарю, вона отримала по заслузі. Спочатку, звичайно, я хотів впіймати її та посадити в клітку. Але потім вирішив не ризикувати.

— Господи! — вигукнула пані Барбара. — То це було не видіння? Я бачила… Буквально десять хвилин тому бачила на нашому підвіконні ворону з пораненим крилом, а в очах… В очах у неї були сльози, — ледь чутно договорила вона й сама заплакала.

— Господине, вам привиділось, — спокійно забасив Родман. — Я змащую свої дротикові стріли отрутою кураре. Крапелька цієї отрути за лічені секунди здатна вбити стадо велетенських африканських слонів. То що вже казати про якусь облізлу ворону?

— Ні-ні, тільки не це… — прошепотів ворон, почувши безжалісну правду про отруту кураре, якою була вимащена дротикова стріла, що стирчала з його пораненого крила. — Ні-ні, мені не можна помирати! Я не маю права померти… — хрипів він, щосили намагаючись видерти стрілу зі свого крила. — Джовані, ти не маєш права! Якщо ти загинеш, хто врятує Маріам? — знесилено вигукнув ворон та, змахнувши крилами, відчайдушно кинувся вгору. Зробивши три незграбні помахи, він піднявся над палацом. Але раптом його крила обм’якли, і він каменюкою полетів до землі.

— О ні, Максе, я не можу цього чути! — закричала пані Барбара. — Накажи цьому безжалісному бовдуру забратися геть! Нехай цей убивця негайно залишить не тільки цю залу, але й наш маєток! Ти чуєш мене, Максе?!

— Чую, — спокійно відповів пан Гай і, розвернувшись, рушив до кришталевих дверей Дзеркальної зали. — Родмане, ходімо — проведеш мене.

— Слухаюсь, господарю.

— Запам’ятай собі, Родмане, ніколи не варто говорити жінкам усієї правди. Жінки живуть у вигаданому ними казковому світі. На жаль чи на щастя, цей казковий світ не має жодного відношення до реального світу, в якому живуть чоловіки.

— Я запам’ятаю це, господарю, — пробубонів Родман. І перед тим, як зачинити за собою двері, він --">