Бігуни [Ольга Токарчук] (fb2) читать постранично, страница - 2

title="">[1], завжди один і той самий перукар на ринку біля ратуші, у тому самому фартуху, праному й хлорованому безрезультатно, бо фарба для волосся залишала на ньому каліграфічні плями, китайські знаки.

Мама фарбувала волосся, а батько чекав на неї у кав’ярні «Нова», за одним із двох столиків надворі. Читав місцеву газету, в якій завжди найцікавішою була кримінальна хроніка з повідомленнями про крадіжки з пивниць повидла й корнішонів.

А ще ті їхні боязкі туристичні виїзди під час відпусток — «шкодою», запакованою під саму стелю. Спершу довгі приготування, будування планів вечорами напередодні весни, коли щойно зійшов сніг, але земля ще не очуняла; треба було чекати, поки вона врешті віддасть своє тіло плугам і мотикам, поки дозволить себе запліднити, щоби згодом забрати весь їхній час від ранку до вечора.

Батьки належали до покоління, яке їздило з причепами-кемпінґами, волочачи за собою імітацію дому. Газову плиту, складані столики й кріселка. Пластиковий шнурок для розвішування білизни під час привалів, дерев’яні прищіпки. Церати для столу. Туристичний набір для пікніка: кольорові пластикові тарілочки, виделки, сільнички й келишки.

Якось дорогою, на котромусь із блошиних ринків, що їх батьки дуже любили відвідувати (якщо саме не фотографувалися на тлі костелів і пам’ятників), тато купив військового чайника — мідний інструмент, посудину з трубою всередині, куди треба було вкладати пучок хмизу й підпалювати. І хоча в кемпінґах можна було користуватись електрикою, він кип’ятив воду в цьому агрегаті, димлячи й бешкетуючи. Стояв навколішки над гарячою посудиною й гордо вслухався в булькотіння окропу, яким заливав пакетики з чаєм — справжній номад.

Вони зупинялись у визначених місцях, на кемпінґових майданчиках, завжди в товаристві таких самих, як вони, теревенячи з сусідами понад шкарпетками, що сохнули на канатиках наметів. Визначали маршрути за путівником, старанно зазначаючи пам’ятки, що їх варто оглянути. Перед обідом — купіль у морі чи в озері, пополудні — огляд міських пам’яток, нарешті — вечеря, переважно консерви: гуляш, котлети, м’ясні рулети в томатному соусі. Треба було лише зварити макаронів чи рису. Вічне заощаджування грошей, злотий — слабкий, це шеляг світу. Пошук місць, де можна під’єднатися до струму, потім — неохоче пакування й переїзд на нове місце. Проте батьки завжди лишалися в метафізичній орбіті дому. Вони не були справжніми мандрівниками, бо вирушали для того, щоби повернутися. А поверталися з полегшею, з почуттям виконаного обов’язку. Поверталися, щоб згорнути з комода стоси листів і рахунків. Влаштувати велике прання. Запросити друзів і занудити їх на смерть купою світлин з літа. Оце ми в Каркасоні. А це дружина на тлі Акрополя.

Потім цілий рік вели осіле життя, те дивне життя, коли вранці повертаєшся до того, що покинув звечора, коли одяг просякає запахом власного помешкання, а ноги невтомно витоптують стежину на килимі.

Це не для мене. Певно, мені бракувало якогось гена, завдяки якому людина, щойно затримавшись надовше в якомусь місці, одразу пускає коріння. Я багато разів намагалася, але моє коріння було плитке, і перший-ліпший подмух вітерцю виривав мене з ґрунту. Я не вміла проростати, як пагін, я була позбавлена цієї рослинної здібності. Я не черпаю соків із землі, я — анти-Антей. Моя енергія виникає з руху — з похитування автобусів, гуркоту літаків, гойдання поромів і потягів.

Я зручна, компактна й добре спакована. У мене — невеликий і невибагливий шлунок, міцні легені, натренований живіт і сильні м’язи рук. Я не п’ю ніяких ліків, не ношу окулярів, не вживаю гормонів. Обстригаю волосся машинкою, раз на три місяці, майже не користуюся косметикою. Маю здорові зуби, може, не надто рівні, але міцні, лише одна стара пломба, здається, у нижній лівій шістці. Печінка в нормі. Підшлункова в нормі. Нирки, права й ліва — у відмінному стані. Черевна аорта в нормі. Сечовий міхур здоровий. Гемоглобін — 12,7. Лейкоцити — 4,5. Гематокрит — 41,6. Тромбоцити — 228. Холестерин — 204. Креатинін — 1,0. Білірубін — 4,2.1 так далі. Мій 10 — якщо в це можна повірити —121. Достатньо. У мене дуже добре розвинута просторова уява, майже ейдетична, зате кепська латералізація. Профіль особистості нестабільний, мабуть, не вартий довіри. Вік — психологічний. Стать — граматична. Книжки купую здебільшого в м’яких обкладинках, щоб не було шкода залишати їх на перонах, для інших очей. Нічого не колекціоную.

Я закінчила інститут, але, правду кажучи, не опанувала жодного фаху, про що дуже шкодую; мій прадід був ткачем, білив полотно, розстеляючи його на схилі під палючими променями сонця. Мені дуже хотілось би переплітати основу й піткання, але не буває переносних кросен, ткацтво — то ремесло осілих народів. Подорожуючи, я в’яжу спицями. На жаль, останнім часом деякі авіакомпанії забороняють брати на борт спиці й гачки. Отже, я не здобула жодного фаху, але все-таки, всупереч тому, що весь час торочили батьки, мені