Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
в літературі досі існує двояке ставлення. Як пророчо писав один із перших рецензентів роману «Бойня номер п’ять» у «Нью-Йорк Таймс» в далекому 1969-му, «ти або закохаєшся в цю книжку, або поставиш назад на полицю з науковою фантастикою». Премії, по котрі сягав роман «Бойня номер п’ять» - лише зі сфери наукової фантастики: в 1969-му - номінація на премію «Неб'юла», у 1970-му - на премію «Гюґо». В обидвох випадках книжка програла романові Урсули Ле Ґуїн «Ліва рука Пітьми». Однак якщо до «Бойні номер п’ять» Воннеґут був практично невідомим автором, чиї книжки, точно як романи Кровера Тріске, покривалися пилюкою на задвірках книгарень, то після цього роману, який, наче шип, точно потрапив у болюче місце часу (така-бо була структура моменту!), одразу став феноменально популярним. Відтоді Воннеґут користується славою (попри відсутність інших нагород, окрім читацької любові) «одного з найретельніше задокументованих письменників XX сторіччя».
* * *
Цей роман вийшов у світ тоді, коли Америка поверталася до тями після негритянських бунтів через убивство Мартіна Лютера Кінга і все ще не могла примиритися з убивствами обидвох Кеннеді - Джона і Роберта. Рік 1969-й подарував світові гімн США, який виконав зі сцени Джіммі Гендрікс після фестивальної ночі на молочній фермі у Вудстоку, приніс криваві жертвопринесення «сім'ї» Чарлі Менсона, дав слова Армстронґа про маленький крок для людини і великий крок для всього людства (бо це саме рік висадки американців на Місяці), дав антив'єтнамські протести, наркотики, музику, контркультуру... подарував до болю знайоме відчуття, що далі вже нікуди - і, як завжди, залишив простір для подальшого розвитку. Завдяки своєму антивоєнному, антипатріотичному, антигероїчному звучанню ця книжка стала своєрідною біблією гіпі, а також усіх більш або менш укурених борців за мир, котрі потрясали плакатами за ядерне роззброєння наприкінці шістдесятих.
У тому ж таки 1969 році президент Ніксон оголосив про початок «в'єтнамізації» - процедури поступового виведення американських військ із В'єтнаму. На той час за В'єтнамом уже надійно закріпилася репутація «лихої війни», тоді як Друга світова поставала як винятково «добра», правильна війна, з якої США вийшли беззаперечними переможцями, супердержавою. По суті, В'єтнам допоміг довести міф про американський героїзм до кульмінації.
Разом з романами «Пастка-22» Джозефа Геллерата «Веселка земного тяжіння» Томаса Пінчона «Бойня номер п’ять» відкрила в американській літературі новий спосіб говорити про війну: не як про місце для героїзму та подвигу, а як про велику бійню, де замість мужності ключові ролі відіграють безпорадність і розгубленість, а однозначність оцінки самої війни з протиставлення «чорне/біле» розкладається на сотню відтінків болючого сірого. Власне, показати, що війна - це насамперед «дитячий хрестовий похід». Ось що було ключовим моментом у створенні роману.
Шок від подібної переоцінки цінностей у тодішньому американському суспільстві вилився у регулярні спроби заборонити книжку і накласти суспільну анафему на письменника, який для мільйонів читачів став своєрідним «гуру». В деяких школах, як кажуть, роман навіть спалювали. Як завжди, «аби вберегти дітей». Після чергового сплеску громадянського занепокоєння втручався суд, і роман на новій хвилі популярності знову потрапляв у різноманітні бібліотечні чарти та гіт-паради продажів.
Критики закидали Воннеґутові підривання довіри до американської мрії, втечу у фантазію, поразницьке, квієтистське ставлення до буття. Зрештою, що там, в Америці. Навіть «у нас», на пострадянському просторі, Воннеґута іноді сприймають як безбожника і співця безглуздості. Російський критик Віктор Топоров назвав Воннеґута «блискучим і похмурим дотепником, який не вірить ні в кого і ні в що, і, головне - який не вірить в людину». А для мене Воннеґут - квітнесенція впокореності у вірі, причому впокореності вистражданої, за яку заплачено надто дорого, аби розмінювати її на котрийсь із «-ізмів»: соціалізм, пацифізм, антитехнологізм... Дух роману передбачає віру в те, що кожна - кожна без винятку - мить є досконалою. І чи не це є вірною ознакою присутності в ній Бога?
* * *
Завдяки «Бойні номер п’ять» та подальшим книжкам Курт Воннеґут став чи не найпотужнішим голосом американської контркультури, а все ж залишається відчуття, що таких авторів, як Воннеґут, попри їхнє бажання служити людству, від людства намагаються ізолювати - надто «гострі» (не так в літературному, як у клінічному сенсі). Симпатик соціалістичних ідей, Воннеґут до останніх своїх днів займався тим, що коментував політичну ситуацію в Америці, залишаючись вірним цінностям гуманізму та людського порозуміння: «Вас нудить від усього, що нагадує про соціалізм? Наприклад, від хороших державних шкіл і від загального медичного страхування? А як щодо Нагірної проповіді чи Заповідей блаженства (Мф.5, 3-11)? Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони.
Последние комментарии
51 минут 33 секунд назад
55 минут 48 секунд назад
6 часов 16 минут назад
1 день 17 часов назад
2 дней 1 час назад
2 дней 16 часов назад