Тіні зникомі [Валерій Олександрович Шевчук] (fb2) читать постранично, страница - 5

чергового слухання чарівної повісті своєї половини, а він же мав знати й слухати про це не раз, але щоразу від розповідей ніби п’янів – ось чому такою нерівною ставала його хода.

– І от саме в той день, – сказала фрау Марія, – її величність і наказала піднести мені в нагад про власну молодість, а мені, як своїй двійниці, чудовий дар…

Гер Мейделль спинився. Вони виразно перезирнулися поміж себе.

– Покажемо йому? – спитав господар.

– Як скажеш, – мовила фрау Марія. – Ти пан цього дому, тобі й вирішувати.

Гер Мейделль трохи повагався, відтак рішуче стріпнув головою і рушив на сходи, які голосно зарипіли під його виступцями.

І саме тоді я побачив обличчя Елізабет. Великі й чудові очі її світилися напрочуд лагідно, а на вустах лежала трохи штучна, артистична, але дуже мила всмішка, аж я пошкодував, що не є малярем – із тієї юної істоти можна було написати вражаючого портрета, який би чарував людей у віках.

Розповідь тим часом обірвалася, і в німій сцені ми перечекали, поки повернеться господар. Фрау Марія при цьому опустила повіки, обличчя її, покрите пудрами та білилами, під важкою перукою застигло і теж стало гідне пензля великого живописця, і ці два жіночі обличчя переді мною стали ніби образами двох епох: тієї, що відійшла, і тієї, що приходить, епохи з її буфонадами, але чудовими надмірностями, й епохи нової, з її потягом до красивого нестійко-тремкого, заглибленого в собі, а водночас показно-виставного із потягом до класично простого.

Зі сходів спускалася маленька суха постать з непорушною маскою-лицем, в руках гер Мейделль тримав невелику, червоного дерева, премило оздоблену скриньку. Підійшов до картіжного столика, поставив скриньку, відчинив і церемонно спитав:

– Чи ваше благородіє не бажають побачити приданого моєї дружини, яке дістала у званні фрейлини від її величності імператриці всеросійської Катерини Другої?

Я, звісна річ, побажав. Тоді мені було дозволено зазирнути до скриньки. Була вона розділена на чотири відділи, подібно до того, як розділяють свої речі ювеліри в коробці, в якій носять їх на продаж. Нутро скриньки іскрилося – було там повно чудових, прегарно й різновидно оброблених діамантів. Гер Мейделль побожно виймав їх по одному, передавав дружині, вона роздивлялася з увагою та втіхою, відтак передавала небозі, яка затримувала прикраси значно менше часу, тоді передавала мені. Признаюся, не був я знавцем такого штибу речей, але природне почуття й розуміння краси, завжди мені притаманне, а більше настрій цього вечора, не могли не подіяти, тож розглядав того скарба як диво світове. А ще я був розслаблений дією вина, мною випитого, – ось чому пальці мені ледь-ледь тремтіли, коли брав до рук чудові камінці.

– Дивовижно! – сказав я, вражений і захоплений. – Але ж скільки воно може коштувати?

– На теперішній час, – строго й спокійно сказав гер Мейделль, – близько вісімдесяти тисяч карбованців.

Ми цілий вечір розглядали ті прегарні камінці, при цьому на обличчі господаря цвіла переможна всмішка, в той час, як обличчя його половини сповнилося поважної величі, через що стала цілковито схожа на покійну імператрицю, а юна їхня небога все так само тримала на вустах штучно-артистичну премилу всмішку.

Я вже тут прожив довший час, ми достатньо пізнали одне одного, але, признаюся: мене здивувало, що не побоялися показати таке багатство блукачу-офіцеру. Звісно, щодо мене могли бути цілком безпечні, а коли б на моєму місці виявився хтось непорядний? Від цієї думки аж похололо в серці, і я подумки побажав моїм милим господарям бути менш довірлими перед людьми, адже світ далеко не такий добродушний як вони…

Того вечора я був надзвичайно зворушений, отож коли піднявся зі свічкою до своєї кімнати, сон ніяк не брався моїх повік та й свічку не погасив – не хотілося поринати в стугонливу темряву. Лежав якийсь час, вдивляючись у темні, лаковані дерев’яні сволоки під стелею і чекав, поки прийдуть перші дрімливі хвилі. Але перед очима стояли обличчя моїх господарів, цвіла завмерла всмішка на вустах у дівчинки, грали блискоти від діамантів. Тоді очі мої мимоволі перемістилися на Біблію, котра лежала на столику біля ліжка, важку, оправлену в шкіряну грубу палітурку і з витисненим на шкірі позолоченим хрестом. Десь невдовзі перед тим фрау Мейделль навчила мене гаданню на Біблії^[5]. Для цього треба було небагато: проказати молитву із повним смиренням та віддачею й попросити Господа вказати спасенний шлях, аби приготуватися до наступних спитувань і щоб Господь зняв із душі сум’яття. А воно в мені й справді жило. Сум’яття або ж заколот у душі – це особливий стан, видимих причин якого може й не помічатись. Це схвильованість, замішана на чеканні незвіданого, – невпевненість і ніби пізнання чогось недоладно вчиненого. Тобто людина починає відчувати: щось у неї не так, а чому не так і що треба вчинити, аби стало так, – не відає, та й не сподівається, що звідає.

Саме тому сів біля