Бувайте, і дякуємо за рибу [Дуґлас Адамс] (fb2) читать постранично, страница - 3

теорію і на короткий час вимкнув їх. Стало набагато гірше. Більше того, після того як він знову увімкнув двірники краще не стало.

Насправді один з них почав відриватись.

Двірники почали грати симфонію із шурхоту, скрипіння і хлюпання. Шу-шух-шух, хлюп-шух, хлюп-шух, шух-хлюп, шух-хлюп, шух-хлюп-хлюп-хлюп-кххх.

Він штурхнув руль, вдарив ногою в підлогу, стукнув касетний програвач аж той почав грати Баррі Манілоу, знов його бив доки той не перестав, і все це під добірну лайку і прокльони.

В той самий момент коли його лють досягла вершини, в світлі фар пропливла ледь помітна, через пелену дощу, постать на узбіччі.

Бідолашна фігура була вся забризкана, дивно одягнена, мокріша за видру в пральній машині, стояла і махала рукою аби її підвезли.

— Бідолашний хлопець, — подумав Роб МакКіна, розуміючи, що існує хтось з більшим правом почуватися кепсько ніж він сам, — він, мабуть, промерз до кісток. Дурниця з його боку, намагатися піймати машину в таку паскудну ніч як ця. Весь холодний, мокрий, а вантажівки, які проїжджають повз, оббризкують з калюж.

Він струснув головою, знову зітхнув, повернув кермо і в'їхав у величезну калюжу.

— Бачите, що я маю на увазі? — сказав він сам до себе, швидко долаючи водну перешкоду, — інколи вам трапляються покидьки на дорозі.

Через кілька секунд у дзеркалі заднього виду з'явилось розмите зображення подорожнього, який стояв весь промоклий на узбіччі.

На якусь мить йому сподобалось те, що він зробив. Ще через мить або дві йому не сподобалось те, що йому сподобалось те, що він зробив. Пізніше йому сподобалось те, що йому не сподобалось, те що йому сподобалось те, що він зробив, і задоволений собою він поїхав далі.

Принаймні він компенсував те, що його обігнало Порше, яке він старанно блокував останні двадцять хвилин.

Водій і далі продовжував їхати, а за його вантажівкою тяглися дощові хмари. Хоча Роб МакКіна і не знав цього, та насправді він був Богом Дощу. Все, що він знав, це те, що його життя складали жалюгідні будні, які плавно переходили у паршиві вихідні. В той же час, всі відомі в світі хмари любили його і хотіли бути ближчими до нього, плекати і поливати його.

Розділ 3

Наступні дві вантажівки вели не Боги Дощу, але вони повторили те ж саме.

Самотня постать пленталась, чи скоріше хлюпала, далі доки не з’явився пагорб, за яким і залишилася підступна калюжа.

Через якийсь час дощ почав втихати і навіть місяць на мить показався з-за хмар.

Рено проїхало повз, а його водій несамовитими і складними сигналами намагався показати самотній постаті, що він був би радий її підвезти, але саме зараз в нього не виходить, тому що він прямує в протилежному напрямку від того, в якому йшла фігура, і не важливо який це напрямок, і він сподівається, що його зрозуміють. Водій завершив свої сигнали підбадьорливо піднявши великого пальця, що означало, що він сподівається, що постать почувається добре, незважаючи на те, що їй холодно і вона трішки більше ніж повністю мокра, і він постарається підвезти її якось іншим разом.

Самотня фігура попленталась далі. Проїхав Фіат і точно повторив дії Рено.

Максі проїхала іншою стороною дороги і блимнула фарами, хоча, що це означало: «Привіт» або «Вибач, але нам в іншу сторону», або «Гей, дивіться, он хтось іде під дощем, оце невдаха» — було не зовсім зрозуміло. Зелена стрічка на лобовому склі вказувала на те, що яким би не було послання, воно йшло від Стіва і Кероли.

Дощ вже зовсім припинився, лише грім вчувався десь за пагорбами, наче хтось казав: «А, і ще одне...» через двадцять хвилин після того як суперечка вже закінчилась.

Повітря наповнилось нічною прохолодою і звук дуже добре поширювався. Самотня постать, безнадійно трусячись від холоду, досягла перехрестя, на якому бічна дорога повертала кудись наліво. На протилежній стороні стояв дорожній вказівник, до якого фігура поквапилась підійти і почала вивчати з гарячковою цікавістю, відвертаючись від нього хіба тоді, коли якась машина проїздила повз.

І за нею наступна.

Перша прошмигнула повз, повністю проігнорувавши, інша — безцільно блимнула фарами. Форд Кортіна проїхав повз і зупинився.

З подивом відхилившись від знаку, постать закинула свій пакет на плече і поспішила до машини. Проте в останній момент Кортіна вдарила по газам, і буксуючи в мокрій землі та вириваючи цілі траншеї, зникла десь на дорозі.

Постать сповільнилася і зупинилася, самотня і пригнічена.

Випадково сталося так, що наступного дня водій Форду Кортіна поїхав до лікарні, аби йому вирізали апендикс. Правда, за дивним збігом обставин, хірурги припустились помилки і видалили йому ногу, та до того як операцію на апендиксі встигли перенести, апендицит переріс у захоплююче серйозний випадок перитоніту^[1] і справедливість таким чином відновилась.

А постать тим часом пленталась далі.

Сааб під'їхав до зупинки.

Його вікно