Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
упав у безодню.
Тьохнуло серце, замерехтіло все довкола — хмари, небо, земля. Над хлопчиком спалахнула вогняна квітка парашута. Падіння сповільнилося. Тепер Гриць колихався під велетенським куполом, наче в дитячій колисці. Страх де й подівся: було легко, радісно.
Поруч з ним з'явився блакитний купол — то спускався тато, він розмахував руками, вітаючи сина. Гриць щось кричав, співав, але через вітер нічого не було чути.
Хлопчик опустився на широку галяву поміж високими глицевими деревами, торкнувшись ногами землі, впав на бік, як його вчили, а потім підскочив і, плутаючись у стропах парашута, побіг до тата, котрий спустився раніше і вже чекав його.
— Молодець, синку, — спокійно мовив тато. — Ти можеш бути космонавтом. Беру тебе в політ до Юпітера.
Небезпечна зустріч
В серпні пасажирська ракета стартувала на Місяць. Гриць сидів у каюті поруч з батьками. Він легко витримав перевантаження, коли потужні двигуни розганяли апарат. Все було дивно, навіть казково: грім вибухів, пасма хмар в ілюмінаторах, а потім — чорна безодня неба, всіяна зірками, і яскраве кружало Сонця.
Не минуло й доби, як ракета сіла на місячному космодромі. Всі зодягли скафандри й вийшли назовні. Йти було легко, набагато легше, ніж на Землі. Гриць крокував услід за мамою й татом, захоплено оглядаючись навсібіч. Обрій був недалеко, на ньому зубцями вирізнялися невисокі гори й кратери. На чорно-фіолетовому небі пливла блакитна куля рідної Землі.
Космонавти кілька днів мешкали в приміщенні, де росли пальми, троянди та ялини, дзюркотіли струмочки і сіяв штучний дощик, веселила око зелена трава, а в густому гіллі дерев співали птахи.
Листя пальм було велике й лапате, набагато більше, ніж на Землі. А трояндові квіти витикалися з кожного вічка на гілках, мабуть, яскраве проміння Сонця пришвидшувало їхній ріст. Тут, в оранжереї, Гриць познайомився з Марічкою, донькою штурмана юпітерського корабля. Вона теж разом з батьками летіла до далекого світу. Дівчинка була весела на вдачу, мала золоті кіски й блакитні, іскристі очі. Грицеві, звичайно, було приємно, що в нього з'явилася така подруга.
З Місяця експедиція вилетіла на великому космольоті, на борту якого було написано: «Промінь». Діти мешкали в спільній каюті, кожен мав зручний гамачок, крісло та столик. В бібліотеці можна було читати книжки, в кают-компанії часто показували кінофільми й телепередачі з Землі.
Політ тривав чотири місяці. Потужні двигуни невпинно розганяли корабель протягом двох місяців, потім ще півтора місяця відбувався політ за інерцією, а ще два тижні двигуни працювали знову, щоб загальмувати космоліт.
Сонце з часом перетворилося на яскраву невелику зірку, а в ілюмінаторах нарешті з'явилася велетенська куля Юпітера. Проте корабель летів не до нього, а до одного з його супутників, що звався Європою. Він був майже такий, як наш Місяць, але мав дуже густе повітря.
Космоліт пройшов крізь сірі хмари й сів на березі озера. Вода й грунт навколо озера світилися фосфоричним сяйвом. Було так видно, як у хмарний день на Землі. Дорослі космонавти готувалися до першої вилазки на поверхню нового світу, а дітям було звелено сидіти в каюті й чекати. Незабаром Гриць і Марічка побачили, як від космольота від'їхав всюдихід і зник за гірським пасмом.
— А ми? Невже вічно будемо сидіти в каюті? — невдоволено запитала дівчинка.
— Згодом тут побудують оранжерею та обсерваторію, — сказав Гриць, — тоді можна буде виходити і гратися.
Раптом Марічка скрикнула й показала Грицеві на зграю крилатих істот, що летіли над озером, прямуючи до космольота.
— Це живі істоти, — приголомшено прошепотів хлопчик. — Птахи.
— Щось не дуже подібні до птахів, — заперечила Марічка. — У них немає крил. Ніби повітряні міхури.
Сіро-блакитні летючі кулі наблизилися, закружляли довкола ракети. А одна з них зупинилася біля ілюмінатора й заглянула всередину каюти. Величезні очі пронизливо дивилися на юних посланців Землі.
У полоні
— Я боюся! — скрикнула дівчинка. — У неї страшні очі. Це хижак!
— Звідки ти знаєш?! — засумнівався Гриць. — Глянь, вона усміхається.
Справді, з істотою сталися химерні зміни. На поверхні сірого міхура з'явилася подоба людського обличчя, губи розпливлися в усмішці, забіліли зуби. Істота, певно, щось говорила, бо вуста ворушилися, але в каюту не долинало жодного слова.
— Невже розумна істота? — здивувалася Марічка.
— Аякже, — підхопив Гриць. — Вона вміє змінювати свою подобу.
Істота раптово зникла. А потім усі летючі міхури зібралися в кільце на березі озера й закружляли в танку. З кожним рухом їхні тіла мінялися, набували нової форми. І ось вражені Гриць та Марічка побачили не химерних летючих істот, а дітей Землі, своїх ровесників семирічного чи восьмирічного віку. Взявшись за руки, ті істоти танцювали: гарно, граційно, легко. Білі та блакитні сорочечки, зодягнені на них, майоріли на вітрі.
— Я
Последние комментарии
6 часов 55 минут назад
7 часов 12 минут назад
7 часов 25 минут назад
7 часов 30 минут назад
10 часов 2 минут назад
10 часов 6 минут назад