Можно сказать, прочёл всего Мусанифа.
Можно сказать - понравилось.
Вот конкретно про бегемотов, и там всякая другая юморня и понравилась, и не понравилась. Пишет чел просто замечательно.
Явно не Белянин, который, как по мне, писать вообще не умеет.
Рекомендую к прочтению всё.. Чел создал свою собственную Вселенную, и довольно неплохо в ней ориентируется.
Общая оценка... Всё таки - пять.
Цитата: "А марганец при горении выделяет кислород". Афтырь, ты в каком подземном переходе аттестат покупал? В школе преподают предмет под названием - химия. Иди учи двоечник.
Стоит внимания. Есть новизна и сюжет. Есть и ляпы. Ну например трудно потерять арбалет, еще трудней не пойти его поискать, тем более, что он весьма дорогой и удобный. Я слабо представляю, что четверо охотников уходят на охоту без дистанционного оружия и лишь по надобности его берут, тем более, что есть повозка и лошади. Слабо представляю, что охотники за своей жертвой и подранками бегаю с мечами. Имея 4 арбалета и видя волколака автор
подробнее ...
рассказывает нам как его они рассматривают и как он готовится к нападению, дожидаясь атаки. Лишь ГГ успевает нажать на спуск в догон и забыв о перезарядке несётся безоружный за целью, видимо высказать своё устное фи за грубое подталкивание. Ну и как всегда охотники на монстров не имеют элементарной защиты от таких нападений - рогатины и предпочитают служить "кеглями" и летать не имея крыльев. Стандарт вооружения для таких писателей - меч, взяв авторит - ведьмака А. Сапковского. Только у него ведьмаки были уже биомутантами и обучались с детства, имели невероятную реакцию, гибкость, скорость и кучу химии от отравлений и заживление ран от ближнего контакта с чудовищами. Наши простые предки справлялись копьями,луками, собаками, ядом и ловушками. Диванные писатели пишут глупые книги и ссылаясь друг на друга. Да нормальные охотники в лес без хороших как минимум двух обученных собак держать зверя на одном месте на хищника не пойдут, иначе сами станут дичью. Я действительно умных произведений, где хоть чему то можно научиться из реального опыта давно не читал. На фоне прочих авторов оценку ставлю - хорошо и рекомендую представлять в уме более реальные ситуации и не резать монстров ножичком, а сразу колоть зубочисткой.
Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення [Борис Черкас] (fb2) читать постранично, страница - 3
Сула, Трубіж) є допливами Дніпра.
Кілька слів окремо слід сказати про Дунай. Пониззя Дунаю є не лише ділянкою природного кордону за лінією Карпати — Прут — Дунай. Це ще й початок великої магістралі, що охоплювала Карпатську улоговину, Північні Балкани, через Саву та верхню течію мала виходи до Приальпійської зони, а у витоках з’єднувалася з найважливішою артерією Західної Європи, Рейном. Дунайським шляхом найчастіше користувалися народи, що переміщувалися зі сходу на захід, однак відомі й зворотні рухи.
На відміну від річок, море набуло комунікативної функції порівняно пізно, на межі доби бронзи та раннього залізного віку (на початку І тис. до н. е.). Ідеться про специфіку саме Чорноморського басейну, а не світову практику взагалі. У Середземному морі добре відомі кораблі значно старшого віку, що поралися з чималими подорожами; морський розбій був одним із традиційних промислів, а зображенням першої битви на солоній воді вважають рельєф поминального храму Рамзеса ІІІ (правив бл. 1185–1153 рр. до н. е.) у Мединет-Абу, де єгипетський флот змагається з флотом «народів моря». Проте, попри пізній старт, значення контактів саме морським шляхом було непересічним, їх питома вага в історичній перспективі тільки зростала, а намагання контролювати узбережжя, порти й ділянки морських трас часто-густо ставали причиною запеклих конфліктів. Зазначимо, що у давнину та Середньовіччя північне узбережжя Чорного моря виступало радше об’єктом експансії, лише епізодично слугуючи базою для військово-морських експедицій на Балкани, до Малої Азії та, в одиничних випадках, далі на південь, в Егейське море. Злам ситуації стався лише в Новий час, однак і відтоді стратегічною проблемою залишалося питання чорноморських проливів, що значно обмежувало значення чорноморських флотів.
Надзвичайно важливим фактором у всі часи було різноманіття ландшафтно-кліматичних зон, притаманне території України. Твердження про таке різноманіття виглядає на перший погляд дещо перебільшено. Дійсно, 95 % площі України характеризується одноманітним рівнинним рельєфом, що не має значних перепадів висот. Відносно одноманітним є й клімат, адже територія України практично повністю лежить у межах помірного клімату, і лише південне узбережжя Криму належить до субтропіків середземноморського типу. Однак попри порівняно незначну протяжність з півночі на південь (близько 700 км), у ландшафтах України представлені три євразійські зони: лісова на півночі, лісостепова в центральних регіонах та степова на півдні. Порівняно незначною є й меридіональна протяжність, близько 1300 км (з урахуванням Українського Закарпаття, що географічно належить до Центральної, а не Східної Європи та має специфічний мікроклімат). Проте ця протяжність помітно позначається у зростанні ступеня континентальності клімату. За напрямком із північного заходу на південний схід значно зменшується річна кількість опадів та збільшується амплітуда річних температур.
Зазначені особливості ландшафтно-кліматичного зонування відіграли чи не найбільшу роль в історичних процесах на території України. Різноманіття приваблювало населення із різними системами господарювання. З одного боку, це спричиняло достатньо регулярні міграції ззовні, а відповідно провокувало конфліктні ситуації між аборигенами та прибульцями. З іншого — у певних ситуаціях народи з різними системами господарювання (а відповідно, й різними соціальними системами, ідеологіями, принципами організації війська та ведення бойових дій тощо) співіснували поруч один з одним у межах доволі компактної території. Таке сусідство часто-густо було зовсім не симбіозом, а приводом для постійної напруги та збройного протистояння.
Найбільш тривала та запекла «сусідська війна» на тлі ландшафтно-географічного різноманіття добре відома читачам. Ідеться про конфлікт осілого населення з кочовиками, що майже беззастережно можна назвати «війною Степу та Лісостепу». Підкреслення запеклості протистояння зі Степом, притаманне вітчизняній (і не тільки) історіографії, не є виключно гіпертрофованою героїзацією однієї зі сторін конфлікту. Саме на українських обширах цей конфлікт дійсно набував найзапекліших форм (принаймні, у Європі, — інше потужне вогнище цього «конфлікту цивілізацій» розмежоване Великою Китайською стіною), і визначав цю запеклість саме географічний фактор. Річ у тім, що Північнопричорноморський Степ є, власне, західною окраїною так званого Євразійського степового коридору. Далі на захід є лише невеличкі степові ділянки у Добруджі (лівобережжя пониззя Дунаю) та у Середньодунайській/Паннонській низині (Альфьольд, Угорська пушта), що можуть забезпечити ведення кочового господарства лише порівняно нечисленними ордами.
Відповідно, степи півдня України перетворювалися на кінцеву зупинку для численних міграційних хвиль, що періодично просувалися згаданим степовим коридором зі сходу на захід і за принципом
Последние комментарии
13 часов 23 минут назад
13 часов 25 минут назад
19 часов 16 минут назад
23 часов 21 минут назад
23 часов 56 минут назад
1 день 20 часов назад