Чи це людина [Леві Прімо] (fb2) читать постранично, страница - 2

життя, бо були позбавлені засобів існування або не хотіли розлучатися з чоловіком чи дружиною, яких схопили раніше, а навіть, як це не абсурдно, «щоб не порушувати закону». Крім того, там була сотня інтернованих югославських військових і ще деякі інші іноземці, яких вважали політично підозрілими.

Прибуття невеликого загону німецьких есесівців мало б викликати підозри навіть в оптимістів; проте новину цю тлумачили по-різному, не роблячи з неї найочевиднішого висновку, і тому, попри все, оголошення про депортацію застало наші душі непідготованими.

Дня 20 лютого німці провели ретельну інспекцію концтабору і привселюдно висловили італійському комісарові рішучу догану за погану організацію харчування та недостатню кількість дров для опалення; вони навіть сказали, що невдовзі запрацює лазарет. Але вранці двадцять першого лютого надійшла звістка, що наступного дня євреїв вивозитимуть. Усіх: жодного винятку. Дітей теж, і старих, і хворих. Куди — невідомо. Приготуватися до п’ятнадцяти днів дороги. За кожного, хто не з’явиться на переклик, буде розстріляно десятьох.

Лише меншість, що складалася з наївних та обманутих, вперто трималася надії; а ми знали з наших довгих розмов з польськими та хорватськими біженцями, що означає це вивезення.

За традицією до приречених на смерть застосовують строгий церемоніал, який має наголосити на тому, що будь-яка пристрасть та гнів уже погасли і що акт справедливості є всього лиш болісним обов’язком щодо суспільства, який може супроводжуватися співчуттям до жертви з боку самого ката. Тому приреченого позбавляють усіх сторонніх турбот, дають йому побути на самоті, а якщо він бажає, пропонують духовну потіху — одне слово, дбають про те, щоб він не відчував навколо себе ненависті чи сваволі, а лиш необхідність та справедливість, а разом з покаранням також і прощення.

Але нас цього позбавили, бо нас було занадто багато, а часу мало, і зрештою, за що нам було каятися і за що нас було прощати? Тож італійський комісар розпорядився, щоб усі табірні служби далі функціонували аж до остаточного оголошення про від’їзд; тому кухня працювала, наряди прибиральників виконували свої обов’язки як звичайно, і навіть вчителі невеликої школи проводили ввечері уроки, як щодня. Але домашнього завдання дітям того вечора не дали.

Настала ніч, і в ту ніч усі усвідомили, що людям, які це побачать на власні очі, жити далі не варто. Це відчули всі: ніхто з охорони — ні італійці, ні німці — не наважився піти подивитися, що роблять люди, коли знають, що мусять померти.

Кожен прощався з життям тим способом, який найбільше йому підходив. Хто молився, хто пив понад міру, хто хмелів, востаннє віддаючись своїй недостойній пристрасті.

Але матері не спали, вони з ніжною турботою готували на дорогу їжу, мили дітей, пакували речі, і на світанку колючі дроти були обвішані дитячою білизною, яка сохла на вітрі; вони не забули й про пелюшки, про іграшки, подушки і про ту сотню добре відомих їм дрібничок, яких їхні немовлята завжди потребують. Хіба ви зробили б інакше? Якби завтра вас мали вбити разом з вашою дитиною, хіба нині ви б не нагодували її?

У бараці 6 A жив старий Ґаттеньйо з дружиною, безліччю дітей, онуків, зятів і працьовитих невісток. Усі чоловіки в родині були теслями; вони походили з Тріполі, звідки довгими і складними шляхами дісталися до Італії, і завжди мали зі собою робочі інструменти, а ще набір кухонного посуду, акордеони та скрипку, на яких вони грали і під які танцювали після робочого дня, бо були то люди веселі й побожні. Їхні жінки першими серед усіх підготувалися до подорожі, мовчки і швидко, щоб залишився час на жалобу; і коли все було готове, перепічки спечені, клунки зав’язані, вони роззулися, розпустили волосся і розставили на підлозі похоронні свічки, запалили їх за прадідівським звичаєм, посідали на землі колом для голосіння і цілу ніч молилися та плакали. Ми юрмилися перед їхніми дверми, і в душу нашу зійшов незнаний нам раніше прадавній біль народу, що не має землі, біль без надії на вихід, який оживав з кожним століттям.

Світанок заскочив нас, мов зрада; ніби новонароджене сонце вступило у спілку з людьми з наміром знищити нас. Розмаїті почуття, що нуртували в нас — свідома покірність долі, безсилий бунт, побожне смирення, страх, розпач — після безсонної ночі злилися в одне нестримне колективне божевілля. Час розмірковувати і час вирішувати скінчився, і кожен порух розсуду розчинився в нестримному сум’ятті, серед якого, болісні, мов удари мечем, спалахували раз у раз гарні спомини про наші домівки, такі ще близькі у часі й просторі.

Чимало було між нами сказано й зроблено; але про це хай пам’яті не зостанеться.

З абсурдною точністю, до якої нам все ще доведеться звикнути, німці влаштували гучний переклик. «Wieviel Stück?»  ^[1] — спитав фельдфебель в кінці, а капрал рвучко відсалютував йому і відповів, що