Все королівське військо [Роберт Пенн Уоррен] (fb2) читать постранично, страница - 2

пасовища для овець, а там, де випалили, стирчать самі чорні пеньки. По схилах тягнуться ділянки, засіяні бавовником, і їх то там, то там перетинають глибокі виярки. Пожухле від сонця листя кукурудзи непорушно звисає додолу.

Колись тут були соснові ліси, але їх давно вже немає. Понаїхали з півночі ті бісові янкі, набудували тартаків, проклали вузькоколійки, сяк-так позбивали кредитні крамниці й поклали робітникам по долару на день, і по цей долар посунув люд з лісів, посунув хтозна-звідки: їхали фургонами, повантаживши в них і комод із ліжком, і п’ятьох дітлахів, що тулились одне до одного, і старезну бабусю в чепці, яка, згорбившись на сидінні, жувала беззубими яснами тютюн, і немовля, що присмокталося до цицьки. Лунали дзвінкі сопрано пилок, продавець у крамниці роздавав мелясу та почеревину й записував борг у велику конторську книгу; долари янкі й глупота південців допомагали загоювати рани, заподіяні чотирирічною братовбивчою колотнечею³, і всі раділи, мов на весіллі. Аж раптом виявилося, що лісів більш немає. Тартаки порозбирали. Вузькоколійки заросли травою. Спорожнілі крамниці потрощили на дрова. Не було вже й долара на день. Великі ділки в діамантових перснях і чорних костюмах із тонкого подвійного сукна подалися геть. Та чимало людей так і лишилося на місці, і вони бачили, як прорізують червону глину яри й виярки. І дехто з тих людей зі своїми нащадками та спадкоємцями осів у Мейсон-Сіті — тисяч із чотири чоловік, десь близько того.

До самого містечка в’їжджаєш тим-таки шосе №58, минаєш бавовноочисну фабрику та електростанцію, потім низку негритянських хатин край дороги і, гупнувши на залізничному переїзді, керуєш далі вулицею, обабіч якої, скільки сягає око, стоять будиночки, колись пофарбовані в біле, з осоружними різьбленими візерунками на карнизах веранд та бляшаними дахами, з пониклими від спеки деревами на подвір’ях, і крізь делікатний вуркіт вісімдесятисильного мотора (чи який він там у тебе) на швидкості сорок миль на годину чуєш серед листя працьовите дзижчання липневих мух.

Отаким я побачив Мейсон-Сіті, коли був там востаннє, майже три роки тому, влітку 1936-го. Я сидів у першій машині, в «кадилаку», разом із Хазяїном, містером Даффі, дружиною і сином Хазяїна та Боєм-Ласуном. У другій машині, що була не така елегантна, як наш гібрид катафалка з океанським лайнером, проте не змусила б вас почервоніти на стоянці в заміському клубі, їхали кілька репортерів, фотограф і Сейді Берк, секретарка Хазяїна, яка мала подбати, щоб вони не дуже повпивались і були здатні робити своє діло.

«Кадилак» вів Бой-Ласун, і спостерігати це було приємно. Тобто було б приємно, якби не лізла в голову думка про те, на що перетворяться близько двох тонн дорогої машинерії, перевернувшись разів зо три на швидкості вісімдесят миль, і зосередити увагу на узгодженій дії м’язів, диявольському гуморі та блискавичній реакції, з якими Бой-Ласун обминав хуру сіна просто перед зустрічним бензовозом і в останню мить прослизав у вузеньку шпару між ними, одним своїм заднім крилом викликаючи серцевий напад у водія бензовоза, а другим змітаючи шмарклі з носа в мула. Але Хазяїнові таке подобалось. Він завжди сидів попереду, поруч з Ласуном, позираючи то на спідометр, то на дорогу, і всміхався до Ласуна щоразу, як той проскакував між носом мула й бензовозом. А Ласун сіпав головою, як завжди, коли слова застрягали у нього в горлі й не могли вихопитись назовні, і нарешті озивався.

— П-п-п-па…— видушував він із себе, і бризки слини вилітали в нього з-поміж губ, наче з обприскувача.— П-п-п-пас-скуда, він же б-б-бачив, щ-щ-щ…— і слина бризкала на вітрове скло,— щ-щ-що я їду.

Говорити Бой-Ласун не був мастак, але не мав собі рівних, коли ставив ногу на акселератор. Він не взяв би гору на шкільному диспуті, та ніхто б і не схотів заходити в дискусії з Ласуном. І вже аж ніяк не ті, хто знав його й бачив, як він орудує своїм автоматичним «0,38-спец.»⁴ що випинався в нього під лівою пахвою, наче пухлина.

Ви напевне подумали, судячи з прізвиська, що Бой-Ласун був негр. Ні, це не так. Він був ірландець, але з непутящих. Зростом він ледь сягав за п’ять футів і вже встиг полисіти, хоч літ мав небагато — не більш як двадцять сім чи двадцять вісім. Завжди ходив у червоній краватці, а під краваткою і сорочкою носив на ланцюжку якийсь католицький образок, і я всією душею сподівався, що то святий Христофор і що він, святий Христофор, справно виконує своє призначення⁵. Прізвище Ласунове було О’Шійн, а Ласуном його прозивали тому, що він весь час смоктав цукор. Щоразу, коли бував у ресторані, він вигрібав із цукерниці все до останньої грудочки. Кишені його віддималися від цукру, і, коли він виймав грудку, щоб укинути до рота, на ній видно було налиплі сірі ворсинки й тютюнову потерть, які завжди назбируються на дні кишень. Він закидав цукор за частокіл своїх дрібних, кривих і почорнілих зубів, починав смоктати, і тоді його худі, мов не з