Ошуканець [Філіп К. Дік] (fb2) читать постранично, страница - 3

повернувся до Нельсона, що сидів за пультом управління. — Хіба ти не впізнаєш мене? Ти знав мене двадцять років. Хіба ти забув, як ми разом ходили до коледжу? — Він підвівся. — Ми разом учились в університеті. Ми жили в одній кімнаті.

Він зробив крок до Нельсона.

— Не підходь до мене! — гаркнув Нельсон.

— Та послухай же! Пам’ятаєш наш другий курс? Ти пам’ятаєш ту дівчину? Як же ж її звали…

Він потер лоба.

— Ну ту, чорняву. Ту саму, з якою ми познайомились, коли були у Теда.

— Замовкни! — Нельсон несамовито замахав пістолетом. — Я не хочу більше слухати. Це ти вбив Олгема. Ти… машина.

Олгем глянув на Нельсона.

— Ти помиляєшся. Я не знаю, що сталося, але жодний робот ніколи до мене не наближався. Тут щось не те. Може, той корабель розбився? — Він повернувся до Пітерса. — Я — Олгем. Я це знаю. Ніякої заміни не було. Я такий самий, яким був завжди. — Він ухопився за себе, обмацуючи руками все тіло. — Можна знайти спосіб це підтвердити. Поверніть мене на Землю. Рентгеноскопічний аналіз, неврологічне обстеження тощо переконають вас. Або, можливо, нам пощастить відшукати розбитий корабель.

Пітерс і Нельсон мовчали.

— Я — Олгем, — знову повторив він. — Я знаю, що я — це я. Але я не можу це довести.

— Робот, — провадив Пітерс, — не знає, що він не є справжній Спенс Олгем. Він мав стати не тільки тілом, а й розумом Олгема. В нього запроваджено систему штучної пам’яті, штучних спогадів. Він виглядає як Олгем, має його пам’ять, думки і захоплення, виконує його роботу. Але є одна різниця. Всередині робота — уранова бомба, яка готова вибухнути від парольної фрази.

Пітерс посунувся трохи вбік.

— Це єдина різниця. Ось чому ми веземо вас на Місяць. Вас розберуть і демонтують бомбу. Можливо, вона вибухне, але це вже не матиме значення, аби не на Землі.

Олгем повільно сів.

— Скоро будемо на місці, — сказав Нельсон.

Як тільки корабель поволі торкнувся поверхні, Олгем відкинувся на сидінні, думки роїлися в його голові. Під ним була наче порита віспою поверхня Місяця, безкраїй простір руїн. Що він міг подіяти? Що б могло його врятувати?

— Увага, — сказав Пітерс.

«Через кілька хвилин я буду мертвий», — подумав Олгем. Унизу він розгледів маленьку цятку, схожу на якусь споруду. Всередині були люди, — саперна спецкоманда, що чекала на нього, щоб рознести на шматки. Вони розчикрижать його, відірвуть руки і ноги, розпанахають шматок за шматком. Вони здивуються, коли не знайдуть ніякої бомби; тоді повірять, але вже буде пізно.

Олгем огледів невелику кабіну. Нельсон, як і раніше, тримав пістолет. Ніяких шансів не було. Єдиний вихід — це якось дістатись до лікаря і пройти обстеження. Мері могла б йому допомогти. Він напружив мозок, думки змінювали одна одну. Часу лишалось обмаль, лише кілька хвилин. Якби можливо було зв’язатись з нею, якимось чином передати їй кілька слів…

— Обережніше, — сказав Пітерс.

Корабель повільно опустився, і нерівна поверхня ландшафту остаточно зупинила його.

— Послухайте, — швидко заговорив Олгем. — Я можу довести, що я Спенс Олгем. Викличте лікаря. Приведіть його сюди…

— Ось і команда. — Нельсон показав пальцем. — Вони на підході. — Він знервовано поглянув на Олгема. — Сподіваюсь, нічого не трапиться.

— Коли вони розпочнуть своє діло, нас тут уже не буде, — відповів Пітерс. — Через хвилину ми заберемось звідси.

Він одягнувся в скафандр. Коли скінчив одягатись, взяв у Нельсона пістолет. — Я постережу його.

Нельсон з незграбним поспіхом уліз у свій скафандр.

— А як бути з ним? — Він показав на Олгема. — Йому теж потрібен скафандр?

— Ні, — похитав головою Пітерс. — Напевне, роботам кисень не потрібен.

Команда майже наблизилась до корабля. Вони зупинились у чеканні.

Пітерс подав їм знак.

— Давайте сюди.

Він махнув рукою і група чоловіків у надутих костюмах обережно наблизилась.

— Якщо ви відчините двері, — закричав Олгем, — це означатиме мою загибель. Це буде вбивство!

— Відчиняю, — сказав Нельсон. Він потягнувся до рукоятки фіксатора. Олгем дивився на його руки. Він бачив, як рука Нельсона обхопила металевий шток. Ще мить і двері відчиняться, повітря з кабіни рине назовні. Він загине, і вони зрозуміють свою помилку.

Можливо, в інші часи, коли б не було війни, люди не діяли б так безглуздо, підштовхуючи людину до загибелі через те, що їм страшно. Кожен був переляканий, через груповий страх кожен жадав принести в жертву якусь особу.

Його вбивали тому, що вони не могли чекати переконливих доказів його провини. Бракувало часу. Він поглянув на Нельсона. Протягом багатьох років Нельсон був його другом. Колись вони разом ходили до школи. Він був дружком на його весіллі. Тепер Нельсон хотів його вбити.

Але не лють керувала Нельсоном; його вини в цьому не було. Такі були часи. Мабуть, так само було й під час епідемії чуми. Коли на тілі у людей з’являлася червона пляма, їх, напевно, вбивали теж, без хвилини вагання, без доказів, --">