Бунт моїх колишніх [Ірина Потаніна] (fb2) читать постранично, страница - 2

десять років і мала повне право саме так розмовляти з двадцятилітнім Тимком. Здавлені смішки, які почулися з діри в стелі, розлютили мене до нестями.

— Зараз комусь посміюся! — я швидко поставила на плескату голову кухонного табурета маленький стільчик і видерлася на цю піраміду з наміром грізно вистромитися в новоутворену діру. Вона виявилася завузькою. Пролізла тільки рука, та й то не моя. Чоловіча лапа, що з'явилася з діри, безглуздо помацала повітря, та натрапила на моє горло й відразу піддалася природному хапальному рефлексові. Я з жахом прохрипіла щось матірне. Тимко усвідомив, що відбувається, і швидко розтис долоню. Вперше в житті я раділа, що в цьому помешканні низькі стелі. Коли ніжка маленького стільчика приземлилася за якийсь міліметр від моєї скроні, про всяк випадок подумки повідомила, що все зрозуміла та богохульствувати надалі не збираюся. Здається, мені повірили. Веснянкуватий Тимків писок частково проглянув з отвору.

— Хелло! А дядько Жорик удома? — розтягуючи губи в безглуздій посмішці, поцікавився сусід.

— Ти обвалив стелю, щоб спитати мене про це? — не підводячись, тому що з горизонтального положення зручніше було споглядати руйнацію, озвалась я. — Загальноприйняті квартирні отвори тебе вже не влаштовують?

— Соррі, — вигляд у Тимка був зовсім не винуватий, — палкий привіт від радянських будівельників. Гаразд, заводський брак — діра в перекритті. Це я розумію. Але навіщо ж її, типу, таким пога ним розчином зашпаровувати? Разів зо два тільки й вдарив по підлозі, а воно он як вийшло…

— По-перше не двічі вдарив, а значно більше… По-друге, ти мені на будівельників не звалюй. Відповідати все одно тобі доведеться!

— Немає в світі справедливості, — зітхнув сусід, але все-таки тягар відповідальності на себе прийняв, — я зараз, типу, спущуся.

Спустився він, звичайно ж, через балкон. Отаку дивну манеру ходити в гості мав наш сусід. Втім, самі були в цьому винні. Якось Жорик забув ключі та продемонстрував Тимкові, як легко можна потрапити з його сьомого на наш шостий, і тепер ніяк не міг привчити сусіда заходити до нас через двері. У Тимка ж не було телефону, крім того, він з дитинства звик часто бувати в Жорика. Той дозволяв від себе телефонувати і ніколи не підслуховував розмов. Коли в домі з'явилась я, сусід засмутився не на жарт. Його героїчний ідеал — завжди самотній і відлюдькуватий Рембо-Жорик, раптом виявився банальним мужиком із родиною та цілком земними турботами.

«Нічого, хлопчику, — я раптом згадала про свою Велику Образу, — незабаром твій улюблений Жорик знову залишиться сам. Ось заберу зараз речі та й піду!»

«І кому ти зробиш гірше? — охоче завели суперечку Приховані Комплекси. Останнім часом вони складали рушійний механізм моєї свідомості, але зараз чомусь, вирішили утримати мене від будь-яких вчинків. — Те, що ти підеш, — для якого завгодно нормального мужика справжнє свято. Ти краще живи з ним вічно. Оце, я розумію, покарання». На власні Комплекси я ображаюся з дитинства, тому навіть не вступила в сумнівний діалог. Якщо їм Жорик подобається, нехай вони з ним і живуть. Щоправда, Георгію власних комплексів не бракує…

Ні, ви не подумайте, я не чоловіконенависниця яка-небудь. Такі думки спали мені тому, що якраз оцей Жорик — головна причина всіх моїх страждань останніх півтора років — виявився найсправжнісіньким зрадником. Саме він задурив мені голову казками про всеосяжну любов і мріями про власну розшукову агенцію. Саме з ним ми півтора року тому відкрили детективну агенцію «Order».

І не смійте говорити, що така назва чимось міліційним відгонить! Із англійської вона перекладається як «порядок». А решта — ваші дурнуваті домисли.

Повернімося до Жорика та до того, чому залишатися з цим типом не варто. Отож, півтора року ми мріяли про Справжню Солідну Справу і вдовольнялися нудотними дрібними замовленнями. Вистежували чиїхось гулящих чоловіків та підлітків, які втекли з дому. Розшукували зниклих домашніх тварин, з котрих особисто я змогла знайти тільки одну черепаху (єдине створіння, що не встигло далеко втекти за той час, протягом якого власники розмірковували, чи варто заявляти про його зникнення). Щоб не померти з голоду, Жорик працював охоронцем, а я строчила мерзенні статті для одного жіночого журналу. І ось нарешті здійснилося! Нам надіслали Велике Замовлення. Необхідно було охороняти одну поп-зірку під час двотижневої поїздки країною. Причому, за роботу обіцялася дуже солідна винагорода. Та що ви думаєте? Цей негідник Георгій заявив, що для вояжу передбачено лише одного сек'юріті. Він виїхав і покинув мене на з'їжу моїй власній люті. Раз у житті нам випало займатися чимось цікавим, і він не зволив узяти мене з собою!? Перші три години по його від'їзді я просто не відповідала на дзвінки мобільного (нехай думає, що я вмерла, не знесла тягаря зрад ництва). Потім усе-таки змилостивилась і почала брати слухавку. Зрештою, потрібно ж якось було повідомити йому, що