Очень! очень приличная "боярка"! Прочёл все семь книг "запоем". Не уступает качеством сюжета ни Демченко Антону, ни Плотников Сергею, ни Ильину Владимиру. Lena Stol - респект за "открытие" талантливого автора!!!
Написано на уровне детсада. Великий перерожденец и врун. По мановению руки сотня людей поднимается в воздух, а может и тысячи. В кучу собран казачий уклад вольных и реестровых казаков, княжества и рабы. 16 летний князь командует атаманами казачьего войска. Отпускает за откуп врагов, убивших его родителей. ГГ у меня вызывает чувство гадливости. Автор с ГГ развлекает нас текстами казачьих песен. Одновременно обвиняя казаков
подробнее ...
обворовывание своего князя. Читать о всемогущем колдуне и его глупых выходках и рассуждениях просто не интересно.
пристав Мукоїд.
— Зробимо так, — після деяких роздумів запропонував Кушніренко. — Тут недалеко стоїть знаменитий Громів дуб, під яким козаки колись мечі освячували, ідучи в похід на шляхту. Доберемося до нього, переполуднуємо, спочинем, а потім уже й вирішимо, що роби ти далі.
— О, твоїми вустами тільки мед пити! — зраділо гейкнув Мукоїд і рвонув з місця. — Гайда скоріше до дуба.
Спустилися в улоговину. Потім слідом за Іваном звернули праворуч і попростували по занесеному глибоким снігом руслу якогось cтрумка. Йти було важко, раз по раз доводилося продиратися крізь обмерзле плетиво кущів калини та верболозу. Проте ніхто не ремствував — всі прагнули швидше дістатися до цілі. І нарешті вона з’явилася перед їхнім зором — на невеличкій галявині в тісному колі беріз і сосен височів старий, у три обхвати, дуплуватий дуб з обпаленою вершиною.
— Ну, ось ми й на священному місці, — Іван перший зняв і ввіткнув у замет свої лижі. — А зараз — до праці! Треба розвести багаття.
Хлопці швиденько начухрали соснового віття, вистелили ним сніг довкола вогнища, біля якого уже чаклував Іван, і всілися колом. На розстеленій газеті, котра слугувала їм столом, з’явилася четвертина мерзлого сала, кільце ковбаси, часничина, кілька окрайців хліба і з десяток влежаних червонобоких яблук з Химчукового саду.
— Сивушенції б оце сюди, сивушенції! — потираючи побуряковілі од морозу руки, прицмокнув Федір. — Таку закусь просто гріхбез чарки переводити.
— Затьохкав соловей, — Андрій незлобливо. — А чого ж не здогадався прихопити пляшину оковитої?
— Це я за нього зробив, — Іван, хитро примруживши око, хвацько вихопив із–за пазухи кварту горілки.
— Та ти ж геній! Дай я тобі за це п’яту поцілую, — зарепетував Мукоїд і присунувся ближче до старости курсу. — Тільки як пити будемо?
— Чудило ти, Федю, звичайно, з шийки по черзі.
— А хто перший?
— Ясна річ, хазяїн, — безапеляційно заявив Андрій.
— Ні, моє — на дні. Останки ж, кажуть, найсолодші.
— Та чого тут довго торгуватись, давайте я почну, — і, не чекаючи загальної згоди, Мукоїд вихопив з Іванових рук розкорковану пляшку, затис її, як обценьками, своїми коротенькими чіпкими пальцями. Не встигли хлопці й оком змигнути, як він прилип повними губами до шийки.
— Тільки, Федоре, по–чесному! Щоб не довелося за вуха відтягати, — Андрій під дружній регіт.
Та Мукоїд і вухом не повів на те кепкування, дудлив оковиту, скільки стачило духу. За ним причастився Андрій і, скрекнувши, простягнув наполовину спорожнену пляшку Олесеві. Але той заперечно похитав головою:
— Я пас до цього діла…
— Чого це? — а в очах Івана і розгубленість, і здивування. — Якщо вже всі… Це ж не п’янка, а так, заради новорічного свята…
— Ви ж знаєте: мені не можна. Потім за тиждень не видихаю.
— Справді, не будем один одного силувати. Хто не може, той не п’є, — заступився за Олеся Андрій. — Он Федько за всіх нас надолужить.
Іван спохмурнів на виду, але нічого не сказав. Про людське око пригубив пляшку і, ні на кого не дивлячись, передав її на поталу Мукоїдові. І ніхто з присутніх не завважив, як гірко він був розчарований у своїх сокровенних сподіваннях.
Мовчки дообідали. Федір одразу ж влігся спиною до вогню і заходився завзято ковирятися нігтем у зубах. Завжди діловитий і акуратний, Кушніренко почав збирати недоїдки скромної трапези, аби подарувати їх крилатим та хвостатим лісовим мешканцям. Олесь же, відчуваючи за собою невільну провину, похнюплено тупив очі в згасаюче багаття. А Лівинський, обіпершись спиною на могутній стовбур Громового дуба, замріяно вдивлявся в холодне небо.
Було тихо й погідно. Первозданного спокою не порушували навіть волохаті сизі тіні, що покрадьки виповзали отарами з хащ та видолинків і нахабно влягались довкола між деревами. І все ж Андрієві здавалося, нібито оцю туго натягнуту морозну тишу розривають якісь дивні, ледь чутні акорди, що линуть з піднебесся. Вслухаючись, він мимовільно приплющив повіки і, сам того не помічаючи, став пошепки підбирати словесний супровід отим бентежним піднебесним акордам:
…чотири сини схоронили батька…
мовчки скропили кров’ю землю,
що чула найбільшу з таємниць…
і просто на ніч пустилися в дорогу…
чотири сини вирушили в путь,
яку нікому не вдавалось ще здолати…
— Хлопці, слухайте! А нас же зараз теж четверо! — не скрикнув,а зойкнув зненацька Іван, радісно вражений своїм відкриттям. —І всі ми, образно кажучи, також прямуємо до Золотих Воріт…
Стрепенулися однокурсники, втупили в свого старосту здивовані погляди: а й справді, їх теж четверо, як і тих легендарних шукачів щастя! Що за дивний збіг?
— Знаєте, що я оце придумав? Я пропоную… — надихнутий потаємною своєю ідеєю, Іван розпалювався сам і прагнув запалити нею й інших. — У кожного з нас є, безперечно, велика, заповітна мета в житті. Отож давайте зараз повідаємо один одному… Хоча ні, краще хай кожен довірить свої мрії паперу, — він з готовністю
Последние комментарии
38 минут 39 секунд назад
39 минут 10 секунд назад
12 часов 2 минут назад
12 часов 3 минут назад
14 часов 4 минут назад
14 часов 6 минут назад