Антон та інші зі зграї [Ґюдрун Скреттінґ] (fb2) читать постранично, страница - 3

При щонайменше двох крутеликах у класі!

Але раптом Нільс світліє на обличчі, спершу промовляє «Солодка Сара», як і треба, і…

Не надто вдале продовження. Бо потім він ледь чутним голоском, але достатньо виразно проказує:

— Невгамовний Нільс.

Ой-ой! Здається, увесь клас дивився мультики про мавпочку, яку звуть точнісінько так само. І Курдупель не такий уже й злючий, як про нього казали. Щосили намагається придушити сміх.

— Гарно! — прокашлюється він, щоб не засміятися, і продовжує гру.

А я починаю не на жарт нервуватися. Бо вже розумію, до чого йде. Буквально. Я сиджу на протилежному від Солодкої Сари кінці класу, перша парта праворуч, отже, буду останнім. А це означає, що мушу запам’ятати двадцять вісім імен, доки до мене дійде черга. І двадцять вісім прикметників.

Ніколи не мав доброї пам’яті на числа. Чи взагалі доброї пам’яті.

Лише одне мене зараз НЕ турбує: мій особистий прикметник. Бо прикметників на «А» не так і багато, та я собі вже вибрав.

— Абиякий Антон, — скажу я.

Гра ведеться далі. Я ще ніколи в житті не був такий уважний на уроці. На диво, усі імена в мене під контролем. Солодка Сара, Невгамовний Нільс, Футбольна Фатіма, Суперовий Сіндре… Я їх дуже виразно уявляю: одна гасає у футбольних шортах, другий — у костюмі Супермена. Щодалі ми бавимося, то більше зростає мій оптимізм. Ось уже скоро дійдемо до п’ятнадцятого імені, а я досі тримаюся. Після двадцятого — теж…

Коли мій сусід по парті затамовує подих, я усвідомлюю, що неодмінно впораюся. Нарешті мені хоч трохи пощастить.

Але, мабуть, не моєму сусідові. У молодшій школі він ходив у паралельний клас, носив найтовстіші в світі окуляри, і звали цього бідолаху Ейвінн.

Уявляєте, прикметник на «Е»! Це як ділення десяткових дробів на контрольній з математики! На щастя, Ейвінн мав час на роздуми. Відтарабанивши двадцять сім імен з прикметниками, він випалив:

— Енергійний Ейвінн!

Курдупель глянув на нього, кахикнув і промовив:

— Добра робота, Ейвінне! Каверзне в тебе ім’я!

«Енергійний Ейвінн», — повторив я подумки. Звучить, наче реклама якогось електроприладу.

Та мені зараз ніколи думати про електроприлади. Я із завмиранням чекаю знаку від Курдупеля. Моя черга…

І раптом хтось каже:

— Тепер ваша черга!

— Моя? — перепитує Курдупель.

Клас радісно підхоплює:

— Так, тепер ви називайте свій прикметник!

— Охоче, — киває вчитель. — Ви мене трохи спантеличили… Скажімо… назвуся я Пророчим Пером!

І як я маю це запам’ятати? Я НІКОЛИ не чув цього слова раніше.

Пророчий, пророчий, пророчий… Я безперестанку повторюю це слово. Відчуваю, як в мені наростає хвилювання, справжній страх. І ось Курдупель киває мені, готовий до величного фіналу.

Пророчий, пророчий…

Я починаю.

— Солодка Сара, Невгамовний Нільс…

Усе прекрасно. Трохи тремтить голос, але не безнадійно. Я не втрачаю надії влитися у рій, не привертаючи надмірної уваги.

— Ніжна Ніна, Стильний Сіверт, Улесний Уле, Крутий Карл…

Добре, Антоне, тримайся! Досі жодного збою. Вісімнадцять імен. Вісімнадцять прикметників. Ще один ряд парт залишився.

— Велична Вікторія…

Пророчий, пророчий…

— Енергійний Ейвінн і…

Я розслабляюся, бо вже на фініші. Непомітно вливаюся у рій. Щасливо всміхаюся…

— Порочний Пер!

Іноді чуєш відлуння свого голосу, а вже згодом зринає суть сказаного. Ніби слова спершу кружляють роєм під стелею.

Але мій клас відразу чує сказане, без кружляння слів під стелею. Учні перегинаються ледь не вдвоє, а регіт прискає з носів. Миттю. Я ще й подумати нічого не встиг. А що я сказав?

ПОРОЧНИЙ Пер?!

Та ні! Неможливо! Лишень не в перший шкільний день. Я ж абиякий!

Однокласники пирхають сміхом за моєю спиною. Вертяться на стільцях, шепочуться.

Це НЕможливо. Це катастрофа. Справжня.

Дзвонить дзвінок десь в іншому вимірі. Однокласники навколо мене пакують наплічники. Риплять стільці й парти. А я сиджу, мов приріс. Таке враження, ніби все в мені вмерло, лише думка животіє.

Порочний Пер якось дивно дивиться на мене, я — на нього. Але встати не можу. Тіло заціпеніло, обличчя застигло, мов маска.

Цілком можливо, що я досі дурнувато всміхаюся.

ЗОРЯНІ ВІЙНИ Й БРОКОЛІ

— Та просто попроси вибачення!

Як це схоже на Іне. Ми разом йдемо зі школи. І вона, як завжди, не розуміє, у чому ж проблема.

— Учителі до такого звикли, — каже вона.

Усе правильно. Але я гризуся не так через Порочного Пера чи Курдупеля. Клас мене турбує. Точніше кажучи, два хлопці-крутелики. Бо те, що сталося, ніяк не повинно було ставатися.

Абиякий Антон, ото власне… Я — той, хто гарантовано став дурником у класі. Про кого шепочуться і поглядають скоса і кому вигукують услід всілякі образливі слівця. Я — той, хто ніколи не