Місцеві хроніки Харлей Девідсона [Євген Є] (fb2) читать постранично, страница - 2
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (92) »
* * *
Він замовк, побачивши щось у своєму улюбленому вікні. Знаючи, що це може бути будь-що, і більшість ідей, які прославили його, спали йому на думку саме під час споглядання бабусь, котрі вибивають доріжки, маневрів машин, що забирають сміття, і хтивої заповзятості бездомних собак, я помовчав, допив чай, помив чашки, викурив ще одну сигарету, струсив із рукава попіл і врешті запитав: — Про що? — Що, пробач? — Ти почав з того, що про щось забув. — Дійсно, — і він дістав із кишені зім’ятий конверт, на якому були його ініціали. — Завтра ми від’їжджаємо. — Ми? — запитав я. — І як далеко? — До Києва. Літак об одинадцятій двадцять, — він дістав із конверта кілька порожніх бланків, з півсотні купюр і квитки на літак. Розділивши усе, крім квитанцій, на відносно рівні частини, Славик підсунув до мене мою половину. — Зустрічаємося в аеропорту? — він кивнув. — За годину до реєстрації? — За годину тридцять. — Тоді мені треба йти. — Куди? — Додому, зібрати речі, скасувати зустрічі, й, зрештою, мало що мені потрібно зробити, — не чекаючи на відповідь я зняв із вішака куртку. — Тебе можуть не випустити, — у цьому він був правий, але я тільки посміхнувся. — Побачимо. — Зачекай, — зупинив мене Славик. — А як я впізнаю тебе? — Тобто? — Ну, завтра, в аеропорту. Звідки мені знати, що людина, котра підійде до мене, це будеш ти, а не агент якоїсь зі спецслужб, замаскований під тебе, щоб викрасти видатного вченого. — Попросиш назвати пароль. А ще краще — візьми із собою віник і бутерброд, намащений кремом для взуття. Тоді при щонайменшому сумніві у тому, що я справжній, ти зможеш запитати мене, що саме лежить у тебе в кишені. Ну, я пішов? — запитав я цього справді видатного вченого. — Зачекай, — він гарячково намагався вигадати щось іще. — Зі свого боку я обіцяю прибути на місце зустрічі взутим у ласти і з гербарієм афродизіяків. Влаштовує? — Абсолютно, — зрадів Славик, захоплено кліпаючи. — Привіт Лізі. — Привіт мамі, — на цьому ми розійшлися. Проблем на прохідній у мене не виникло — одягненого у білий халат, із бутелем з-під бридоти із запахом сірководню в руках — мене безперешкодно випустили за поріг інституту. Там я одразу ж позбувся бутеля, пожбуривши його в найближчі кущі, стягнув із себе халат, який одягнув прямо на куртку. Краплі дощу застукали по шкірянці, мокре волосся обліпило плечі. Машина зупинилась одразу, як я підняв руку: — До Старого міста.* * *
Ліфта не було, і на третій поверх я піднявся крученими мармуровими сходами. Мій силует відбивався в полірованій латуні поручнів та старих, напівоблущених дзеркалах, встановлених на сходових майданчиках. Темні дерев’яні двері з вузькою щілиною поштової скриньки відчинилися майже одразу і, перш ніж я переступив поріг, Ліза спробувала повиснути на мені. — Спокійніше, дівчино, — відхилившись, я стягнув із себе мокрі туфлі і куртку. — Я все ще тут. — Як ти змок, — заметушилась вона, дістаючи з-під шухляди для взуття капці (як мені кортіло думати — мої капці). — Що ж ти стоїш? — вона потягла мене до кімнати. — Де Машка? — запитав я, киваючи у бік розпатланих клоунів і обліплених засохлою манкою звірів, складених у порожній дитячий манеж. — У мами, — сказала Ліза, відчиняючи дверцята шафи і намагаючись знайти хоч щось із речей колишнього чоловіка. — У моєї мами. Їй здавалося, що такі деталі щось для мене важать. — Він був романтиком, бо ким ще можна назвати людину, котра носила джинси невизначено-кремового кольору. — Ти збожеволів, — відповіла Ліза, кидаючи джинси на спинку стільця, на якому вже висів увесь мій одяг. Я ж тим часом, зручно вмостившись на її так доречно незастеленому ліжку, лише знизав плечима і підняв краєчок ковдри. — Тут ще залишилося трохи місця, і якщо ти поквапишся… На ній були тільки халатик і шкарпетки з динозаврами, що грають в крикет.Розділ 2 Велика сила батьківської любові
Стемніло, але ми не вмикали світло. Вона дрімала на моєму плечі, а я курив, обережно струшуючи попіл у порожню пляшку. Зрідка проїжджав по вулиці автомобіль, і тоді у буфеті подзенькував посуд, а на стелі можна було побачити тріщину і матові лампи пластмасової люстри. Мені вже час було йти, а я лежав, чекаючи, коли вона розплющить очі. Ми зустрічалися вже місяців із п’ять і єдине, що утримувало нас від розриву, це те, що вона ще жодного разу не розпочинала розмов про майбутнє. — Ти не залишишся? — Ні. — Вже ідеш? — вона радше відчула, ніж- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (92) »
Последние комментарии
58 минут 3 секунд назад
14 часов 52 минут назад
16 часов 25 минут назад
20 часов 18 минут назад
20 часов 22 минут назад
1 день 1 час назад