Дженні [Пол Ґелліко] (fb2) читать постранично, страница - 2

спали поряд із контейнерами для сміття, пакетами з використаним папером і сміттєвими баками. Бійці, втікачі, безхатьки, падальники і приблуди, старі коти й кошенята — всі вони вчились виживати в суворому й безжальному місті.

Були такі, яких Пітер тягнув додому. Іноді вони пручалися і від жаху дряпали йому руки або ж обм’якали, охоче йдучи туди, де тепло, є їжа і лагідний людський доторк.

Одного разу він обдурив няню, затягнувши кота до шафи у своїй кімнаті і протримав його там цілих два дні й дві ночі, доки кота не виявили.

Потім няня, якій місіс Браун дала вказівки, що робити, якщо знайде кота в квартирі, відчиняла двері на М’явз і кричала: «Геть! Забирайся звідси, брудний волоцюго!» Або ж хапала мітлу і ганялася з нею за котом. Однак якщо це не спрацьовувало і непроханий гість злякано зіщулювався в кутку, вона брала його за шкірку, тримаючи подалі від себе, і викидала на вулицю. Після цього вона карала Пітера, хоч нічого не могло завдати йому більшого болю, ніж втрата нового друга і згадка про те, яким щасливим той був, безпечно спочиваючи у нього на руках.

Пітер навчився навіть не плакати, коли це траплялося. Виявляється, можна плакати серцем, не видаючи ні звуку.

Зараз він почувався хворим, однак якось інакше, бо, здається, цього разу хотілося заплакати вголос, але Пітер не міг видушити з себе ні звуку. Він не знав, чому так, хіба що це продовження всього того дивного, що з ним коїлося після того, як він вирвався від няні, яка саме розмовляла з поштарем, і чкурнув через вулицю до смугастого кошеняти.

Насправді Пітера збила вантажівка з вугіллям, яка вискочила з-за рогу площі, коли він вибіг на дорогу, не подивившись навколо, і помчав перед нею. Але ще довго хлопчик не дізнається, що сталося після цього: галас і крики, натовп зібрався на нещасний випадок, ридання і стогони няні, поліцейський, який підняв його і заніс до будинку, як посилали за лікарем і намагалися знайти його матір, а потім дорогу до лікарні. Бо перед цим з ним іще мало статися багато дивних речей.

Тому що, безперечно, все здавалось таким дивним: день змінювався ніччю так швидко, майже як на кіноекрані, що то засвічується, то згасає. Спершу над ним виринуло обличчя няні, потім воно віддалилося і повернулося лише раз із лінзами окулярів, що світилися, як автомобільні фари.

Але справжня чудасія почала коїтися після того, як няня зникла вдалині, а його ліжко почало розхитувати, немов маленький човен на хвилях. Коли ж няня знову повернулася, це була більше не няня, а смугасте кошеня, яке вмивалося на перилах у парку і яке він так хотів упіймати та пригорнути.

І це любеньке маленьке кошеня зараз виросло до гігантських розмірів, воно сиділо на ліжку та дружньо йому всміхалося, його очі завбільшки з супниці, великі та блискучі, нагадували окуляри няні, бо він міг бачити в них своє відображення.

Але спантеличувало те, що, хоч Пітер знав, що відображається в цих очах саме він, відображення було зовсім не схоже на звичайне, яке бачив, проходячи повз високе трюмо у коридорі чи навіть в окулярах няні. У них він часто вловлював віддзеркалення своєї кучерявої голови зі стриженим каштановим волоссям, круглими очима, кирпатим носиком, гострим підборіддям і щоками, червоно-білими і круглими, як два яблучка.

Спершу Пітер не намагався зрозуміти на кого, власне, схожий, бо так приємно й безжурно загубитися у прохолоді зелених котячих очей, таких спокійних, глибоких і чистих, як смарагдові озера. Так втішно зануритись у цей прекрасний колір і теплу усмішку кошеняти.

Але невдовзі він почав помічати, що це справляє на нього певний вплив.

Спершу зображення було розмите, а потім на мить прояснилося, і він зміг розгледіти, як змінилася форма його голови, і не лише форма, але й колір. Замість каштаново-рудого кучерявого волосся і щічок-яблучок, його хутро тепер видавалося коротким, прямим і сніжно-білим.

«Чому, — запитав себе Пітер, — чому я сказав „хутро“, а не „волосся“. Якась дивина. Напевно, те, що я дивлюся в котячі очі, перетворює мене на кота».

Але він продовжував дивитися, бо раптом зрозумів, що просто не може нікуди відвести очей, а коли погляд туманився, зображення немов тремтіло, змінюючись зсередини, і щоразу, коли воно прояснювалося, він зауважував нові деталі: дивний розріз очей, які вже були не сірі, а блакитні, ніс, що змінився з кирпатого шестипенсовика на трояндово-рожевий трикутник, що вів до рота, який більше не був схожий на його рот, як і все інше. Зараз він загинався донизу над довгими гострими зубами, а з обох боків проростали велетенські наїжачені білі вуса.

Голова стала квадратна, розкосі очі — великі й витрішкуваті, а гострі вуха стирчали, як мансарди. «О, — подумав Пітер, — ось як я виглядав би, якби був котом. Як я хотів би бути котом». А потім він заплющив очі, бо це незвичайне його відображення зараз стало таке виразне й очевидне, що навіть трохи лякало. Хотіти бути котом — це одне. З великою вірогідністю --">