Гайді. Гайді. Пригоди тривають [Йоганна Шпірі] (fb2) читать постранично, страница - 2

візка, мала товаришку. А тут — чужа родина, з усталеними правилами, рамцями, пуританством. Гайді почуватиметься пташкою в клітці. І хоч своєю появою оживить, освітить побут сім’ї Зеземаннів, зуміє всіх і розчулити, і звеселити, все ж ледь не помре від затамованої туги за горами, що стали їй домівкою…

З новими знаннями і досвідом повернеться дівча на полонину, і те повернення ознаменується дивовижними подіями, позитивними змінами не лише у власному, а й у житті оточуючих.

У чому ж феномен звичайної дитини, наївної і щирої, котра в десять літ мало чим різниться від себе ж, п’ятилітньої, хіба що набутим умінням читати-писати?

Вона в усьому бачить Бога! Не караючого, не повчаючого, а збагненного, близького, розуміючого. Він — це світ надовкола, вона в цьому світі захищена Його любов’ю, наповнена Його любов’ю. І кожному біля неї — тепло!

P.S.

Повість про Гайді сучасному читачеві може видатися надто сентиментальною, позбавленою хитромудрих сюжетних сплетінь, простецькою у виписі.

Авторці бракує знання реалій побуту звичайних сільських жителів. До прикладу, Вуй із полонини впродовж кількох років незлецьки (разом із внучкою) харчується і вдягається, маючи на господарстві лише дві кози, та ще й носить щотижня корзину із козячим сиром на продаж!

Чому ж ні надмірна екзальтація, ні безкінечний захват авторки гірськими ландшафтами, ні дещо схематична оповідь не покрили повість туманом забуття?

Бо Йоганна Шпірі має чаруюче вміння навіть у трагічному знайти комічне! Її оповідки рясно розцвічені гумором.

Чому досі процвітає і ще довго процвітатиме комерційний бренд «Гайді» на усіх континентах планети?

Бо ця книга виявляє основні чинники радості — жити в гармонії з природою, задовольнятися малим, відчувати ближніх серцем. Люди стужилися за усміхом!

Гайді зрозуміла й близька геть усім, незалежно від віку й соціального становища. В жодній літературі світу не було зображено подібної до неї. Ну хіба що, згодом, Поліанна. Але це вже зовсім інша історія.

Ірина Дем’янова

Гайді

Оповідка перша Мандрівка до Вуя з полонини

За гарненьким та затишним селищем Маєнфельд виростають у височінь гори. До них, звиваючись щедро-густо зарослими деревиною полями, веде до підніжжя гори стежина. Гора ж тим боком, що від селища, стрімко нависає над долиною. Проте бескиди починаються вже з того місця, звідки в’юнка стежка бере свій початок, бо травичка тут мізерна, зате зеленіє та квітне все, що зазвичай буяє тільки у горах. Саме цей духмяний запах гірських рослин огортає кожного, хто наважиться піднятися крутими звивинами стежини вгору, в Альпи.

Сьогодні вузькою гірською стежиною піднімалася міцно збита, кремезної статури, одразу видно — з горян, молодичка, яка вела за руку дитину. Маленька добряче впріла, піднімаючись угору. Бронзове від засмаги личко вкрилося великими краплями поту й аж пашіло на сонці. Зазвичай так завжди буває, коли у спекотний червневий день тебе позакутують, ніби на лютий мороз! Дівчинці, було не більше п’яти років. На ній — одразу дві, а може, навіть і три сукеночки, а зверху грубезна вовняна хустка. Так що в усіх тих одежинах дівча перетворилося на кругленького пухнастика, який засапано хекаючи слухняно дріботів угору, гепаючи важкими гірськими черевиками, підбитими грубезними цвяхами. Десь за добру годину сходження обидві дійшли до сільця Дьорфлі, яке було розташоване якраз на півдорозі до вершини.

Молодиця була з місцевих, бо коли вони з малою проходили через село, з нею то з вікна, то з порога, а то хтось зустрічний, віталися односельці та навіть про щось запитували, проте вона кваплячись, відповідала коротко, не зупиняючись. Так пройшли через усе село та наблизилися до останнього будиночка на околиці, що, як і решта обійсть, стояв осібно від інших.

— Агов, Дорко! — гукнули до неї з хати. — Зачекай хвильку, якщо ти нагору, то я з тобою.

Молодиця спинилася. Мала відразу ж висмикнула руку з її долоні й сіла на землю.

— Гайді, ти як, дуже змучилася? — спитала Дора в малої.

— Та ні, не так щоб, душно тільки, — пролепетала та.

— Ми вже майже прийшли, ще трішки залишилося. Крокуй швидше і постарайся, щоб кроки були довші, то за якусь годину будемо на місці, — підбадьорила її Дора.

З хати вийшла огрядненька, добродушна з виду тітонька. І далі вони вже йшли втрьох. Мала підвелася і почимчикувала за двома дорослими, які добре знали одна одну, тож одразу завели жваву розмову про мешканців Дьорфлі та їх сусідів із найближчих сіл.

— Дорцю, та куди ж ти з такою малою дитиною, — спитала тітонька. — Зачекай-но, та то ж твоєї сестри, Царство їй Небесне, доня.

— Ага, то її мала, я до Вуя на полонину її веду. Нехай у нього побуде.

— Дорцю, та побійся Бога! Малу — до Вуя з полонини? Я думаю, що ти геть здуріла! Що ти собі таке навидумувала? Та