Перше слідство імператриці [Наталка Сняданко] (fb2) читать постранично, страница - 2

гори за ним. Як на її скромну зарплатню квартира була надто дорога: в самому центрі та з чудовим виглядом із вікна. У помешканні давно не було ремонту, кахлі в лазничці й у кухні були старі, сантехніка час від часу ламалась, а стіни давно вимагали, щоби їх пофарбували. Господарі – подружжя пенсіонерів – не поспішали вкладати кошти в ремонт, розуміючи, що житло в такому місці вони завжди здадуть за непогані гроші у будь-якому стані. У таких помешканнях зазвичай живуть туристи чи люди, котрі приїздять ненадовго. Доротея, яка народилась і виросла в Зальцбурзі, мала би мешкати в одному з нових будинків трохи віддалік від центру, зате у зручній і значно дешевшій, аніж ця, квартирі. Та що ж, коли вона любила виходити вранці на балкон, пити каву і дивитися на замок? Любила слухати через відчинене вікно звуки нічного середмістя, коли воно засинало, і ранкового – коли прокидалося. Їй подобалося діставатися на роботу пішки і забігати посеред дня додому переодягнутися чи перекусити. Вона звикла до цього і залишалася жити в цьому обшарпаному та дорогому помешканні, куди вона соромилася запрошувати друзів і знайомих.

Доротея глянула на письмовий стіл, де панував незвичний хаос через те, що вона вчора шукала папери, які повинна була взяти зі собою в дорогу. Доротея любила на столі ідеальний порядок: нічого зайвого, все на своїх місцях, усе акуратно поскладане на купки. Вона подивилася на валізку, зібрану ще тиждень тому. Подумала, що треба не забути покласти туди зубну щітку і маску для сну.

Через годину вона має бути на летовищі, а перед тим іще слід зайти на роботу, щоби забрати скрипку. Фундацію «Моцартеум», де Доротея працювала, теж було видно з її вікна. Представник страхової компанії вчора запакував скрипку у спеціальний футляр і приніс папери, які дозволяли перевезти інструмент через кордон. Доротею знов охопило хвилювання, яке не давало їй спати цілу ніч. Воно й не дивно, адже вперше за багато років знамениту на весь світ скрипку Моцарта вивозять із Зальцбурґа на концерт за кордон. Та ще й на схід, за межі Євроспільноти, на територію колишнього Радянського Союзу, куди нещодавно не наважувалися їздити навіть туристи-екстремали.

Сьогодні Доротея повезе скрипку до Львова, на фестиваль класичної музики, співорганізаторкою якого була Рут Гальцманн, їхня колишня співробітниця, яка кілька років тому вийшла заміж за українця і переїхала жити до Львова. Скрипку Моцарта зазвичай нікуди не вивозили з приміщення фундації «Моцартеум», де вона зберігалась уже багато років.

Грати на скрипці міг лишень один скрипаль, ніхто інший. Скрипаля ретельно обирали з найобдарованіших випускників Зальцбурзької консерваторії та призначали на цю роль довічно.

Зараз на скрипці грав Крістіан Кольцбауер, високий і стрункий тридцятирічний блондин із аристократичними рисами обличчя. Він мав їхати з Доротеєю до Львова. І це теж її трохи хвилювало. Крістіан їй подобався, та з його поведінки вона не могла зрозуміти, чи це почуття взаємне.

Доротея Тішлер була дуже організованою особою і щодня складала список обов’язкових справ, із якого викреслювала виконане, а те, чого не встигала, переносила до переліку справ на наступний день. З термінового, що слід було залагодити до виходу з дому, їй залишилося тільки зателефонувати Крістіанові, з яким вони разом летіли до Львова. Доротея запакувала до валізи зубну щітку і маску для очей, а тоді набрала Крістіана.

– Крістіан Кольцбауер, – пролунало у слухавці.

– Привіт. Це Доротея. Як спалося?

– Чудово. Не можу дочекатися, коли ми нарешті полетимо.

– Я теж. Такі екзотичні подорожі не часто трапляються.

– Це правда, – погодився Крістіан. – Даремно я дав себе прикріпити до скрипки Моцарта. Мої друзі з консерваторії вже об’їздили цілий світ із концертами. А я ось вирушаю чи не вперше, – він засміявся.

– Ну, зате цілий світ приїздить слухати тебе, – відповіла Доротея. – Думаю, чимало твоїх друзів помінялися би з тобою хоч нині.

– Нині не вийде. Якщо пам’ятаєш, ми кілька місяців виробляли дозвіл грати на цій скрипці.

– Не нагадуй. Страшна австрійська бюрократія. Мені цілу ніч снилися жахіття про те, що я приїхала на летовище, а тебе немає. І я стою зі скрипкою в руках і не знаю, що робити.

– А це ідея, – засміявся Крістіан. – Можна зателефонувати дирекції й заявити, що я нікуди не поїду, поки мені вдвічі не підвищать зарплату.

– Бажаю успіху. Та спробуй таки не спізнитися на літак. Чи заїхати по тебе в таксі?

– Не треба. Я доберуся сам. До того ж тобі, напевно, не можна нікуди заїздити з таким цінним вантажем. Ти ж бачила той грубезний том інструкцій від страхової?

– Мабуть. Я не читала того всього. Сподіваюся, що й не доведеться.

– Я теж.

– До речі, а ти придбав собі страхівку?

– Так. І навіть заплатив за додатковий сервіс. Називається «Повернення у труні».

– Повернення у труні?

– Я завжди купую цю послугу, коли кудись їду.

– Навіщо?

– Одного разу мені довелося допомагати